Завантажити

свiй човен...
Я р о с л а в
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, її ж ти бачить мiг!
Ти говорити з нею мiг, щасливий!
М и к и т а
Бiля вiкна, самотня i журлива,
Вона сидiла в замку короля
I все туди дивилась, де земля,
Здавалось їй, на пiвдень простяглась,
I сумно так спiвала край вiкна,
Що в серцi гостра закипала жалiсть.
Я р о с л а в
О боже мiй! Як мучилась вона!
М и к и т а
Про Київ все спiвала недосяжний
I так згасала, мов свята свiча...
Коли ж прийшов її останнiй час,
Дала менi цей молитовник княжий,
Щоб я тобi на спомин передав.
Я р о с л а в
(цiлує книжечку).
Бiдняточко... Якби я тiльки знав...
М и к и т а
I ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бiдну Джему,
Яка весь час отам на чужинi
Була при нiй i подiляла з нею
I сум за рiдним краєм, i пiснi,
Хоч в рiзнi землi линули душею.
Я р о с л а в
(кладе руку на плече Джемi).
Її iм'ям тобi я все зроблю
I з радiстю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далi в землю рiдну,
Тебе туди вiдправлю в час погiдний,
Лиш розкажи, як з нею ти жила,
Як сум її в цих струнах зберегла...
Д ж е м а
О, дякую тобi, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомiнкi,
Нехай пiснi мої тобi розкажуть
Про сум твоєї любої дочки...
Твою дочку всiм серцем я любила...
Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,
До мандрiв довгих звикла я в життi,
Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi
Мене утiшив на моїй путi...
Не як коханка... Як раба служить
Тепер я буду доброму Микитi...
Дозволь менi цi струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сiдає й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiває).
Отак вона сидiла
У замку край вiкна,
Дивилася на хвилi,
На бурнi, сивi хвилi,
Самотня i сумна.
Туди дивилась, бiдна,
Де в дальнiй далинi
Десь край лишився рiдний,
Десь Київ сяє рiдний
На сонцi в вишинi.
Коли ж плили стрункiї
На морi кораблi,
Вона спiвала - в Київ,
Полинула б я в Київ,
До рiдної землi...
I все спiвала з плачем:
О Київ, рiдний край...
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу,
Прощай, навiк прощай!
Я р о с л а в
(витирає очi).
Бiдняточко... моя Єлизавето,
Прости мене, що не помiг тобi.
Тобi ж спасибi... втiшила мене ти.
Цiлющi сльози визвала в журбi.
 
IV
 
Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця Парфенiя.
 
С и л ь в е с т р
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалi,
Де чашi вiн зi смаком вихиляв.
С в i ч к о г а с
(витирає губи рукою).
Насилу вже його я розшукав...
Я р о с л а в
Найпаче ти - стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрi од вина.
(До грека).
Ти, може, справдi випив, що загнув
Таку цiну безбожну й безсоромну.
П а р ф е н i й
Повiр менi, великий государ,
Що коли я вiзьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну свої витрати
I викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир єдина на землi,
Яких немає навiть в королiв,
I майстер, що писав її, єврейський,
Вiд фарб ослiпнув, Кiрiє елейсон!
С и л ь в е с т р
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потiм в морi.
П а р ф е н i й
Так i було. Його був дивний шлях.
Хрестився вiн в Софiйському соборi.
Постригся потiм.
Я р о с л а в
Годi вже брехнi!
Як хочеш, дам тобi я сорок гривен.
П а р ф е н i й
О боже мiй! Та це ж хiба менi?
Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Я р о с л а в
Ну, п'ятдесят, i бiльше нi ногати.
С и л ь в е с т р
Бери, Iудо. Це ж велика плата.
П а р ф е н i й
Не можу, княже, бо не мiй це крам.
 
V
 
Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований Мирослав.
 
М и р о с л а в
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород i Лтаву
I за п'ять днiв до Києва дiйдуть!
С и л ь в е с т р
Спаси господь!
В о л о д и м и р
Мерщiй назустрiч! В путь?
С в i ч к о г а с
Коня i меч! Агов, скуф'я 1 i ряса!
 
1 С к у ф' я - чорна шапочка, яку носили ченцi.
 
М и к и т а
Знов Новгород готуй своїх мужiв...
П а р ф е н i й
(з жахом).

читати