Завантажити

та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча і грошики на стіл.
Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.
Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.
Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманете.
Феноген. Ха-ха-ха! ,
Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Моисеевича гнатиме в шию.
Феноген. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!
Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.
Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.
Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!
Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слі-дователя.
Маюфес. І будете присягать?
Феноген. Будемо!
Маюфес. І хрест цілувать?
Феноген. Поцілуємо.
Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христіанин! І вам не гріх?
Феноген. А вам?
Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.
Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.
Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.
Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, вгзиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)
ЯВА IV
Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейзмір, вейзмір!
ЯВА V
З других дверей виходять Соня і Калинович.
Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.
Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.
Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?
Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.
Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.
Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...
Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я... я... можу володіть собою!
Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.
Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну...
Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.
Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?
Калинович. Може б, виписать професора?
Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.
Входе Золотницький.
ЯВА VI
Соня, Калинович і Золотницький.
Соня. Петро Петрович! Золотницький. Дуже рад вас бачить!
Чоломкаються.
Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.
Золотницький. Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.
Соня. Йому то легше, то гірше.
Входе Лікар.
ЯВА VII
Соня, Золотницький, Калинович і Лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.
Золотницький. Як же здоров'я слабого?
Лікар. Здоров'я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!
Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.
Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.
Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справді не можемо нічого подіять.
Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.
Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

читати