Завантажити

українського поета в головнім місті України.
Передруковуючи сю студію по 33 роках, я поробив деякі, не дуже значні, язикові, стилістичні та речові поправи та пододавав нотки. В основі вона лишилася незмінною».
На останній сторінці цієї книжечки помітка: «писано в Нагуєвичах у днях 10—25 жовтня 1881». Стаття друкується за 20-ти томним виданням творів І. Франка, т. 17, с. 9—29.
1. «...до зміни поглядів усієї інтелігентної російської громади, чимало причинилися й вільнодумні та радикальні діячі — письменники Герцен і Бакунін...» Тут І. Франко безпідставно ставить в одну площину О. І. Герцена — письменника-революціонера, «наследника декабристов» (В. И. Ленин) з М. О. Бакуніним — ідеологом народництва і анархізму.
2. Ляменне, Фелісіте Робер (1782—1854) — французький письменник, представник християнських соціалістів.
3. Ауербах Бертольд (1812—1882) — німецький письменник.
4. «...вузький український націоналізм...» У цьому вислові І. Франка, що повторюється декілька разів, мова йде не про світоглядні переконання Т. Шевченка, а про певну обмеженість тематики його ранніх творів, про так званий «формальний патріотизм». З часом, як доводить автор статті «Темне царство», світогляд та ідейно-художні принципи поета набирають революційно-демократичного забарвлення і стають провідними в його творчому методі. Про це свідчить вся дальша творчість Т. Шевченка.
5. «...поет виразно вказує тут, що йому противні всі ті війни та різанини, в яких він колись бачив славу України, що всі ті криваві події уважає великою помилкою предків...» — оці слова, як і частина статті, присвячені аналізові поеми «Гайдамаки», викликані полемікою з Омельяном Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з націоналістичних позицій. В запалі полеміки Франко дещо недооцінив революційний зміст і художнє значення «Гайдамаків». Пізніше він відкинув ранню статтю про «Гайдамаків», хоч деякі неправильні твердження з неї залишилися ще в статті «Темне царство». Протягом всього творчого життя Шевченко закликав до війни з кріпосництвом і самодержавством, обстоюючи одночасно ідеї дружби слов'янських народів.
6. «Читачам, знакомим із російською літературою, відома буде стаття Добролюбова...» Франко має на увазі статтю Добролюбова «Темне царство», яка була надрукована в ж. «Современник», 1859, кн., VII, відділ III, с. 17—18, кн. IX, від. III, с. 53—128.
7. «...«Сон» — один з слабших творів Шевченка» — таке твердження стосується, як видно з контексту, композиції твору. В цілому ж критик дав високу оцінку поемі: «Верх його поетичного творчества ми бачемо в його поемах політичних «Кавказ», «Сон», в «Неофітах», «Марії» особливо в «Думках» («Світ», 1881, с. 172).
8. «...і досі великоруська література не має того, що називається політичною поезією...» — таке твердження Франка помилкове, викликане необізнаністю критика із російською політичною поезією кінця 70 і початку 80-х років. На той час Франко не знав ще поезії декабристів, пушкінського «Послання в Сибір» та інших творів.
9. «Із моєї недрукованої поеми «Снігова казка» — уривок з поеми Франка «Снігова казка» вперше опублікований в ж. «Радянський Львів», у 1947 році, № 5, с. 55 з автографа, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН Української РСР, ФЗ, № 473.
10. Тредьяковський — слова «чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и лаяй» з поеми Тредьяковського «Телемахида» — віршованої переробки роману Фенелона «Пригоди Телемаха». Можливо, Франко міг взяти цей вірш і з твору О. С. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву», де названий вірш був епіграфом. За ці слова Тредьяковський був катований, але не був «засічений на смерть» різками.
11. Де-Бальмен Я. П. (1813—1845) — приятель Т. Шевченка, художник, ілюстрував «Кобзаря» в рукопису, офіцер царської армії, загинув під час походу царського війська на Кавказ. Український поет присвятив Якову де-Бальмену свою поему «Кавказ». Оскільки кавказьким народам загрожувало поневолення іноземними загарбниками, то приєднання Кавказу до Росії — факт історично прогресивний.
12. «До москалів» — тут москалі у розумінні — «солдати».
МАРІЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК).
Посмертна згадка.
Надрукована вперше в «Літературно-науковому віснику», 1907 року, т. XXXIX, кн. 8—9, с. 381—384. Подаємо за текстом творів І. Франка в двадцяти томах, т. 17, с. 444—447.
1. У статті помилково зазначено: «д. 2 липня».
2. Марко Вовчок (1833—1907) — літературний псевдонім Вілінської Марії Олександрівни, по чоловіку Маркович. За походженням росіянка, народилася 22 (10 ст. ст.) грудня в маєтку поміщиків Данилових — Єкатерининське, Єлецького повіту, Орловської губернії. Навчалася у Харківському пансіоні. Видатна письменниця українського і російського народів.
3. «...«Українських народних оповідань» — перше видання збірки мало назву: «Народні оповідання» (1857) видані в Петербурзі.
4. «Народні оповідання» «...Ів. Туренєв переклав їх на

читати