Завантажити

слова, що апелюють до нашої слухової пам'яті: півні співають, люди гомонять. Та ба, при однім і другім з тих слів є, сказати б по-музи-кальному, касівник, слівце “не”, котре вказує власне на брак даного враження, немов телефонує до нашої душі:
“З сим враженням дати спокій”. Пощо запотребилося се поетові? Пощо ся “сліпа тривога” — торкнути наш змисл і зараз же сказати йому: ні, ні, сього не треба? Чи, може, тільки для заповнення люки? Ні! Се дуже інтересний при-мір, як поет при помочі таких сліпих алярмів до нашого слухового змислу викликає в нашій уяві зовсім інший, не слуховий, хоч первісне на підставі слуху вкріплений в душі образ — часу, пори, коли відбувається подія балади. Правда, він міг би зробити се коротше, немов конвенційною монетою, сказати: північ, та й годі, але він волів покласти тут нестемпльоване золото поезії, обійти абстракт, репродукувати його змисловими образами. Для музики ся процедура зовсім недоступна.
В тій самій баладі маємо далі знов цілий ряд слухових образів, котрими поет характеризує український ранок:
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидючи.
 
Защебетав соловейко.
Пішла луна гаєм.
 
Пішов шелест по діброві,
Шепчуть густі лози...
Тут для мене менше інтересний контраст між тими тонами, які тепер викликає поет в нашій душі, і тими, які викликав з початку твору; сей контраст зовсім натуральний, і його можна би ще значно зміцнити; порівняй, напр., отсей опис ранку з тим, який є в Квітчиній “Марусі”, де, характеризуючи спів соловейка, приведено цілий словник ономатопоетичних слів, значить, поет наробив багато шуму, тріскоту, ляскоту, але забув про найважніше — про чуття і настрій нашої душі, для котрого вистарчить одне слово, так, як у Шевченка, але для котрого цілий словник має таке значення: як коновка зимної води, вилита зненацька на голову сентиментальному парубкові. Щире, глибоке чуття берегло Шевченка від усяких таких вискоків. Але, як сказано, не те головно інтересно в тім простенькім описі українського ранку, а те, що поет, зовсім аналогічно до опису-бурливої ночі, і тут до змалювання погідного, тихого ранку бере переважно слухові, музикальні образи. Шевченко не раз описував ранок в українськім селі, але ніде в такій мірі не послуговувався музикальними мотивами, як власне тут. Я певний, що се сталося несвідомо. Видно, що ціла балада вилилася у Шевченка з одного імпульсу, з одного сильного душевного настрою; слухова пам'ять, розворушена сильними враженнями, зібраними в першім уступі, тепер силою природної, але несвідомої реакції піддала поетові контрастові, немов суплементарні, але також переважно музикальні образи для змалювання ранку. Поет-дилетант, такий, що творить розумом, був би вже давно забув про початок і був би тут розсипав перед нами щедрі колористичні ефекти, — Шевченко ледве зазначує їх у трьох рядках: “Чорніє гай над водою”, “червоніє за горою” і “засиніли понад Дніпром високі могили”. Головне тло малюнка — музикальне, так само, як було музикальне тло першого.
Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкращих своїх поем — у “Гамалії”, що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії. Тут чуємо козацьку просьбу до вітру, щоб “заглушив кайдани”, до моря, щоб “заграло під байдаками”; тут бідні невольники бажають перед смертю “почути козацьку славу”, тут козацькі сльози “домовляють тугу”; рев Дніпра дуже пластично змальовано словами:
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
Тут “Море вітер чує”, “Босфор клекотить, неначе скажений, то стогне, то виє”. Козацький напад змальовано коротко, але сильно:
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги...
Реве, лютує Візантія...
Згадаю далі, як у “Гайдамаках” Шевченко такими ж музикальними образами малює свої мрії про Україну:
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво ґуля є, байрак гомонить,
У моїй хатині сине море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько “Гриця” дівчина с п і в а є...
Таких уступів у Шевченковій поезії набрав би досить, та ми не будемо перебирати їх, а приведемо тут тільки деякі такі, де поет при помочі спеціально слухових образів упластичнює інші, більш абстракційні поняття. Ось, приміром, у “Княжні” він показує при помочі двох слухових образів контраст панської розкоші і людського бідування:
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
Дальше від первісного значення такі слова, як “слава здорово кричить за наші голови”, або ті, де поет в пересерді характеризує мовчанку своїх знайомих:
Ніхто не гавкне, не лайне,
Неначе не було мене.
Або коли малює жалібний настрій своєї душі: “співає і плаче серце”, або коли бажає своїй душі такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось, —
де комбінація слухового

читати