Завантажити

головою й пив, і хоч настояні меди не брали його, та настрій мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двічі підряд народити — неабияка достойність, Києвому городові треба можів ратних, сміливих, і про се князь говорив того вечора не раз і не двічі.
Годой не був п'яний, бо пив мало, вів здалеку й ніколи не закінчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощі, й се теж додавало настрою.
— Греки не познають нашу звитягу.
— Вони дають Великому князеві дань.
— То не з шани, княже. Лиш убояться мечів наших.
— Слава й за те.
— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм...
— Язичниками?
Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.
— Я ніколи не начеплю своєму синові хреста на шию, — розгадавши, куди верне Годой, усміхнувся київський князь.
Годой похилив голову й теж усміхнувся.
— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхніх кумирів.
— Бог єдин є, княже, — нагадав луганський гість, але в душі поцінував киянина: той таки не сказав: “Гнушаюся твоїх кумирів”.
— Ти чув єси про... Юрів меч?
Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:
— Тепер найможнішим оружжям є...
Богдан докинув:
— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?
— Хрест, — потвердив Годой. — Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пізно. А... меча Юрового... не згадуй. Він приносить котору.
— Меч Юра — то є оружжя супроти котори, — впевнено заперечив Богдан.
— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.
— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.
Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.
— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?
— У якій моці?
— Скоти багато ймають.
— Не відаю.
— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.
— Не знаю. Ти був єси в греках...
— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.
— Дужчі?
— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в'їхав. Чи так є?
— Так... — невпевнено відповів Годой, ще не розуміючи Богдана до кінця.
— Дожиємо, що в греків не зостанеться робів — повтікають. А хто грекам ріллю орати-йме?
— Княже, — заперечив Годой. — Христос рече: всяка волость від бога. Прийми хрест на груди — й смерд, і роб, і челядник твердити-йме: князь від бога.
— Віруєш?
— Вірую, — твердо відповів Годой.
Богдан замислився, бо над таким варто було й справді подумати.
— Усякий чоловік є роб божий. Так рече ваш Христос?
— Так.
— А наші кумири речуть: був єси робом — робом і по смерті будеш. Був же єси вольним — і там будеш вольним. Зумів єси?
— Ні, — відказав гість, бо князь, певно, мовив про щось складніше, ніж оті слова, що ж за ними крилося, збагнути не міг. А Богдан повів далі:
— Був єси робом — робом і будеш. А як скинеш ярмо — ти вже не роб. Зумів єси? Годой повільно кивнув.
— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?
— Чув єсмь.
— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!
Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:
— Умієш, княже, письма грецького?
— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?
Годой тільки такнув.
— А ти вмієш?
— Ні.
Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:
— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!
Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.
— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.
Всі заволали п'яними голосами:
— Воліємо дива!
— Дива!
— Ввіруємо!
Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.
— Учини диво — й князь Гатило накине хреста на шию княжичеві Юрію!

читати