Завантажити

зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:
— Пощо згадувати, княже, буле?
— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.
— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...
Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.
— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.
Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.
— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.
— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...
Богдан у неприємному здогаді перебив його;
— Чи не єси, княже, хрестатий?
— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.
Київський володар зневажливо посміхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджів родич не править з нього помсти. Він так і сказав йому. Годой відповів, наче виправдовуючись:
— Апостол наш Лука мовив: той, хто піде за Христом, не матийме ні вітця, ні матері, ні братті, ні сестер... Бог наш сам так діяв і нам велів: прощайте ближнім гріхи їхні.
— Й кревну мсту? — перепитав Богдан, і Годой не відчув у тому ніякої пастки.
— Й кревну мсту, брате.
Богдан тріумфував:
— Так може ректи послідній страхливець!
Він пошукав підтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всміхнувся, болярин же підніс угору свій череп'яний полумисок із медом:
— П'ю до тебе, Гатиле.
Князь лугарів не звернув на те уваги. Він сказав:
— Так нарік тебе косацький отаман сотенний Шумило...
— Шумило жиє?
— Жиє.
— То речеш: ні братті, їй сестер? — устряв у розмову Борислав.
Годой зітхнув.
— І носиш на шворці їхній знак?
— Вірую в святу трійцю, боляре. — Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князеві: — Був єсмь у… Ясновиди. Маю хіть сватати її.
Гатило буркнув:
— Будь щасний.
Але Годой промовив:
— Не воліє вона.
— Пощо ж, княже? — прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у погляді йому промайнув колючий вогник. Годой відповів не боляринові, а в бік осподаря дому:
— Через тебе, княже.
— Чого ради через мене? Так і рече?
— Ні, не рече. Я сам відаю.
— Се як же?
— Стариця... Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
— Я-м не дикун об жовтих іклах, аби мене страхатися, — знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
Борислав нагадав:
— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовиці.
— Мій біг дає жонитися тричі, — сказав Годой.
— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.
— Не умію тебе, болярине.
— Пощо не умієш? Між її князь Вогнян роденський умер, і вона мала такоже вмерти.
Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорікнув Ясновиді за зневагу закону свого племені, та більше не смів, а може, й не хотів, бо ж поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше-бо на світі важко жити.
Але Богдана дратувала сама присутність луганського князя. Про нього він згадував часто після того вечора, як зітнув меча з князем Джурджем. Згадував і думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю — того жадав закон крові, й Богдан нічого не мав проти, бо так діялося споконвіку, так мусить бути, доки сонце на небі світить. А коли їхні стежки перехрестилися, Джурджів родич повів себе зовсім інакше, й Богдан відчував якесь роздратування.
— Ти, княже, був єси десять літ серед хрещеного люду, — сказав Годой. Богдан поправив:
— Дев'ять.
— То не важить. Прийми Христа в душу.
— Стати гречином? — посміхнувся Богдан.
— Пощо? Можна вірувати в святу трійцю й бути русином, княже.
— То неуможне, —

читати