Завантажити

Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п'яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.
— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.
А Богдан пояснив:
— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.
— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?
— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?
— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...
Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.
Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:
— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.
Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.
— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.
Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.
— Де був єси стільки?
— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!
— Ми смо готові.
— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.
Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.
— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.
Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.
— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.
Але Борислав лише відмахнувся:
— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.
Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали на дорогу, що привела їх сюди, й бігли чи не до других півнів.
— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.
Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.
— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.
— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.
Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.
— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: “Тут сидить князь Годой?” А вона рече: “Ту”. Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: “А що чинить князь Годой?” А вона: “Спить!” Я речу: “А де його сестриця-дівиця?” А вона: “Нема в хроме!” — “А де ж?” — “Барзо старий бундеш!” І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: “Давай відра, хочу помогти тобі!” А вона як замахає на мене руками: “Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!” — “Так ти, — речу, — єси сестра йому?” Вона рече: “Сестра єсмь”. Отеє й є все.
Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.
— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.
— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.
Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.
— А ми тебе не продавати-ймемо. Заміж підеш?
— Замунж? — перепитала вже по-своєму княжна. — За тебе?
— Ні, за нього, — кивнув Богдан у бік Вишати.
— За тебе-м пішла б.
— Я маю жону.
— Одну? — здивувалася полонянка.
— Одну.
— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.
Такої балакучості кияни від неї не ждали, й Борислав поцікавився:
— Як же тебе гукають?
— Радмилою. А ти скільки жін маєш?
— І я одну. Пощо прохаєш?

читати