Завантажити

ручильно й запитав:
— А який він є, той... Юрів меч?
— Не видів єсмь, — одповів коваль і замислився. — Мабути, вельми велик і важок. — І вже як зачиняли кузню на ніч, доказав свою думку: — Його держали суть старійші старці за дев'ятьма лісами в десятому дуплі. Давали найхоробрішому вождеві тільки тоді, як на Русь приходив недруг.
Людота спитав:
— А тоді, по всьому, відбирали?
— Відбирали.
— Й у Велімира?
Коваль якось дивно реготнув:
— І в Велімира... Тільки пізно...
— А ти Велімира видів єси? — раптом запитав отрок.
— Видів єсмь.
— Із мечем?
— Із мечем. Тільки не тим, що ти собі маєш на думці.
— А той... де є?
— Речу тобі: спитай діда. Дідо відає...
 
Місяця червця ж, у Купалів день
Людота з Лоськом ішли навпростець Дібровою. Торік на Купалове свято ковальчук випадково заблукав під Київ город і набачив собі дівчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кілька разів ходив до городу, тинявся попід засіками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив і в сам город, але більше не побачив тієї діви. На Купала ж усі дівчата виходять грати коло вогнів, і Людота сподівався побачити її.
— Було б рікти: як тебе кличуть? — повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дівчат не ходив і не наважувавсь.
Людота махнув рукою.
— Розумний єси кітці хвоста зав'язати.
Сонце ще прозирало між дубами, та парубки вийшли раніше — на всяк випадок, щоб не вгавити чого.
— А що, коли вона є... княже чадо?
— Таке! Княгиня Рада має тільки два сини: Богдана й Володаря.
— А як... Богданова?
— Ні. Богданові самому пішло лише, мабути, двадесять сьоме літо.
— А як... болярська?
Людота зітхнув. Звичайно, болярівни за нього ніхто не віддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є...
По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тоді сходити до старця Славути.
Й за сі дні дізнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велімир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всім, і худобу, й хліб, і молодих дівчат і хлопців, яких перетворювали на робів, і ніхто не міг їм сказати слова супротиву. Вожді й князі ховалися від готських дружин у найглухіших лісах, одкупались од них сріблом, і золотом, і худобою, й робами, й ніхто не відає, як би далі й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ і гукнув: “Хто не боїться гота — ставай по праву руч од мене”. Охочих знайшлося чимало, та в першій же раті розбили їх і розіп'яли на хрестах і самого Буса, й синів його, й сімдесят боляр веліїх. Тоді зібралося віче старців, і вождів, і князів і стали думати, як позбутися готського ярма. Найстаріший старець привіз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побідника, всемогутнього бога раті й миру, кований на горнилі Соварога й гартований у крові непорочної діви. Хто подужає підняти меч, тому ніхто не зможе противитися, той буде таким могутнім, як сам Юр.
Підходили до воза князі й вожді, кожен, хто почувавсь на силі, та тільки князь Велімир зумів підняти його з воза. Він став Великим князем, якому поклонилися князі й можі. Велімир крутнув мечем на один бік — пішов дим, крутнув на другий — усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усіх полян і повів їх супротиву готів. Готи не могли впиратися такій силі й пустились навтіки. Так Велімир визволив з-під готського ярма не тільки полян, а й Сівер, і Дерева, й кривичів, і смоличів, і лугарів, і всіх, хто поклонявся Богові, та Юрові, та Перунові, готів же загнав світ за очі. Було се літ тому сорок і їдне...
— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо водяному, він і покарав нас. Крижнів і чирочків дав уловити, а тоді підкинув нам на племінщину того нава.
Людота подумав, що товариш має-таки слушність — ніколи не можна нехтувати ні духами, ні бісами, ні берегинями. То, напевно, було таки діло рук водяника, бо чого б се саме в них під ногами опинився мрець? Усі ходили й не бачили, а їм трапилось. Тоді ще білогородські отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й ніяково спитав Лоська:
— Що там у торбі маєш?
Той зрозумів, про що йдеться, й почав витягати житній хліб, і пшенишні пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хліба, взяв грудочку сиру, приміряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої підходили, крислатів могутній старий дуб.
Хлопець поклав йому на нижню гілку хліб із сиром, тоді поліз у торбу й витяг півпирога:
— Їж, лісовий душе, й ви, русалі та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкаві та неласкаві обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мітиш усяку дорогу й стежку почалом і кінчалом, їжте всі й не заступайте нам очей, аби могли смо дійти туди, куди йдемо. Се молимо

читати