Завантажити

Давньоєврейський історик Иосиф Флавій (Иосиф бен Маттіт'яху) в своїй праці “Події давніх літ” /І, 6, І/ писав про населення нашої країни наприкінці минулої ери: “Магог царював над тим народом, що пізніше був прозваний — магогами, а греки називали його скіфами”.
Ієронім, сучасник Аттіли, підтверджує: “Магог — це скіфи” (“Книга єврейська”, 20, 2). “Але, — читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твір Иордана, — Ієронім — письменник початку V ст. — безперечно, вкладав у поняття “скіфи” (“магог”) інший зміст, аніж Иосиф Флавій — письменник І ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на оці сучасних йому гунів”. І відома ленінградська дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: “На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, “що їх ми тепер називаємо гунськими”. Такої думки дотримували сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: “Надавши чин патриція мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами” ". Й так Лев Диякон упродовж усієї своєї “Історії” називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами, зате дуже рідко — власним ім'ям.
Отже ж, греки, котрі, безперечно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами — скіфами й гунами. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі “Про управління імперією” зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”.
Подібними словами за тисячу п'ятсот років до Багрянородного висловився про наших далеких пращурів і Геродот (Л., 1972): мовляв, скіфами їх прозвали греки, самі ж себе вони називають околотами (IV, 6).
Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: “І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія”.
На нашу думку, свідчень про те, що “гуни” та “скіфи” синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?
Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські квіди-казання про грізного царя Аттілу “Атлаквіда” та “Атла-маль”, — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди в епосі — родичі гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'
В іншому епосі, так званій “Новій Едді”, слово “гуналюнди”, тобто народ гуни, вважається синонімом до слів “енети” й “венети”. Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандінавському епосі “Хельга-квіда” слово “гуни” має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до “Хельга-квіди” сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що “гуни” — загальна назва слов'янських народів: і антів та склавенів Иордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що енети, венети, вени та венди — слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. Їх згадує ще Геродот — отих венетів-енетів Північної Адріатики (1, 96; V, 9). Назва походить від грецького “ене” — слава, хвала. Це знав і видатний чеський історик Любор Нідерле, але в своїй праці він каже: “Назва “слов'янин” — слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невідомі ні його етимологія, ні первісне значення... Походження назви “слов'яни” ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям “слава” й перекладати його “глоріозі” й “енети”. Це тлумачення втрималося до XIX ст., й відомий слов'янський поет і археолог Ян Коллар підтримав його своїм авторитетом. Інше тлумачення, не менш давнє, засвідчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям “слово” й перекладає як “вербозі”, “сермоналес”, “гомоглотти”.
Це пояснення сприйняли такі видатні дослідники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останній спирався, зокрема, на аналогічний факт, а саме, що слов'яни називали сусідній народ, мови якого не розуміли, “німцями”, від сова “німий”. Хоча ця, друга, гіпотеза мала багато прихильників, та все ж більшість сучасних лінгвістів одкидає її на тій підставі, що

читати