Завантажити

міфічні “переможці” — готські полки та римські легіони — мов у землю запалися.
Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової “Гетики”, Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.
Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: “Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам”.
Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернім свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні креси. Про “вандалів” царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними конфедерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань заявляє: “Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави”. А хто такі свави, ми вже також знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово “лужичі” латиною — й одержимо “luzici”, а звідси й “Luzitania” (до речі, оте “luzici” поляк теж прочитає як “лужічі”). Так само — galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець називав також не інакше, як галичани. Та й у Л. Нідерле читаємо: племена, які вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва “лужицькі серби”.
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану (сословия) слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло кордони землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ані якимось іншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованій книзі О. X. Вельтман, засвідчує й Амміан: “Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони були благородної крові”.
Флавій визначає їхню етнічну приналежність: “Алани — це скіфське плем'я, що живе побіля Танаїсу й Меотідського озера”. Цілком згоден з ним і Лукіан: “Мова й одяг — це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся”. Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис; він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються від гунів, може, хіба трохи стриманіші.
Традиція “волині” через форми всіх відомих “бродників”, які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає “вільна людина”. Та хіба не могло бути навпаки: що наші постійні кочові сусіди-тюрки — печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки та інші — перейняли таку назву від постійних мешканців краю? Бо дійсно правдивішими видаються гіпотези походження назви “козак” від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тім'ї одну кіску, пізніше названу “оселедцем”; звідси — косар, косак і козак). Є й інша версія: козарами й козаками називав себе в тотемічні часи, в IV — III тисячолітті до нової ери, народ, головним божеством якого був Місяць, а атрибутом цього бога — Коза (варіанти — козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження від Священної Кози, що збереглося до наших днів у циклі новорічноріздвяних свят. Палким прибічником такої гіпотези був нині вже покійний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила світ.
Ну, а для прибічників касти косаків-воїнів одним з найголовніших доказів буде цитата з візантійського історика Льва Диякона, який писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тільки вуса й довгу косу на тім'ї, “а це було ознакою високого роду”. Царі та вожді в давні часи справді належали до касти воїнів своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассірію тощо.
Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подібне знаходимо й у Римі. Чи то була стародавня традиція, принесена в Рим і античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай від римлян. Бо в римському суспільстві теж був привілейований

читати