Завантажити

і де сьогодні робити в дворі, й у полі, й у зимниках, і се займало в неї не тільки ранок, а й пообід, а ввечері вона була стомлена й радісна й до самих облягань бавилася зі своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирічний хлоп'як був міцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привіз Гатило з осіннього полювання в Деревах.
Княгиня Гримільда стежила, як двоє малюків борюкаються на слизькій дощатій підлозі й щиро сміялася.
— Яреню! Вкусе!
— Не вку-уше, — запевняв хлоп'як і нахвалявсь: — Ошь я його шам кушну!..
Він і справді кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулів і ховався під широке ложе. Ярень ліз і туди, й вони вже вдвох викочувалися з-під ложа, примирені й однаково ненаситні до ігор, і Гримільда ще дужче реготала з них.
Тоді княгиня вкладала Яреня спати й ішла теж в опочивальну світлицю, й з нетерпінням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.
Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з підпухлими від несну повіками й тупим болем у голові. Той біль не проходив ні до вечора, ні наступного дня, й Гримільда ставала зосім інша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помічав, і між ними зависала невидима й холодна тінь.
Се тривало вже шостий рік, і Гримільда помалу привчилася тамувати себе, але ні біль у голові, ні безсонні ночі не зникали, й у душі застигав твердий камінь, який ріс і ріс і якого вона не могла позбутися.
В кінці стичня місяця, коли Богдан після втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримільда, дивлячись на світлий чотирикутник вікна, сказала:
— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гроді.
Гатило прислухавсь.
— А не спитав єси ані раз, як жиється мені тутки.
Князь не відповідав. Знову якісь жіночі вереди, отже, вляжеться. Він думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичівським посадником. Велій болярин Ждан, якому вже минуло сімдесят, повернувся допіру з далекого князівства Гурарту. Князь гарменів просить о поміч руського князя супротиву персів. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Ті землі межували із волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володітиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усіма язиками, що населяють степи між Хвалинським та Руським морями, й над широкою річкою Ітиль, де сидять зараз войовничі племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться підступний перський цар, невідомо, як поведуть себе булгарські хани й чи не зоголять всхідні гряниці землі Руської або й відложаться, перескочать до персів. Хан Крум, якого булгари визнають поміж себе старійшим, клявся Гатилові на священних псах, але береженого й кумири бережуть, і се стара істина.
Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримільда впівголосу провадила:
— Соромно мені жити в городі твоєму, ніби я-м безрідна сирота. То мама таки вмерла, вітця ж я-м і не виділа ніколи, але ж... братів маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завіз аж у козарську волость...
— То яку хіть маєш? — спитав Гатило.
— Посли гінця до братів моїх.
— Пощо?
— Хтіла би-м видіти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.
Гатило .відвернувсь і мовив:
— Зараз ніколи мені... Маю клопоти нагальніші...
Та Гримільда не скінчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:
— Тобі добре тутки... Маєш усих родаків кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гінця чи гайдаря в Новий Луг до братів?
І Гатило подумав: а чому й справді не гукнути шуряків до городу Києвого? Й Гримільді буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стільки літ і не дає впокоїтися?
Він сказав:
— Речи Войславові, нехай сле гайдарів. До річки Райни за холоду можна дістатись, а назад повернуться вже навесні.
Гримільда не відповіла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Він лежав і думав про свою жону. Стільки літ і зим одтоді минуло, як привіз її сюди, в свій город вічний і в свій дім, а так до краю й не зміг зрозуміти сієї жони.
Рано-вранці Гримільда, доручивши всі справи Адамісові, послала старого тивуна гота Інгельда до велійого болярина Войслава, який замешкав у всхідньому куті городу Києвого, збудувавши собі добрий терем і перевізши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смерті Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.
Войслав не забарився, й Гримільда наказала йому:
— Сли сюди ябедника.
— Нащо?
— Писати-ймемо ябеду братам моїм — Ганові й Горватові.
— Костана в Києвому городі нема, — подумавши, сказав старий конюший.
— Сли котрогось инчого.
— Ті по-готському не

читати