Завантажити

знають.
— Давай абиякого. Мої брати читати не знають ні по якому.
— Русич є.
Княгиня махнула рукою. Русич — то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, ніби Гатило міг роздумати й зламати своє слово.
Ябедник і тлумач Русич прийшов із усім причандаллям: в одній руці ніс високе писалище на бронзових ніжках, у другій — згорнений трубочкою рівно вирізаний шмат вовчої сириці. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висіли йому на жовтім опоясі.
Він прилаштувався коло вікна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримільда не знала, як йому підказувати, й Русич попросив княгиню розповісти, що вона хоче. Гримільда довго пояснювала йому, нарешті ябедник спитав:
— По-грецькому чи по-руському?
Вона подумала.
— Черти по-руському.
Коли ябедник закінчив короткого листа, в якому Гримільда запрошувала старших братів у гості від свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкіра, змережена кучерявими четними різами, й глянув на княгиню:
— А печать яку?
Гримільда, повагавшись, зняла з руки свій, ще матір'ю подарований, золотий перстень із голубим камінцем і простягла ябедникові. Русич загорнув перстень у пергамен і скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.
Вість можна було послати й узавтра, бо ж понеділок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарів негайно, давши їм на дорогу по коневі й по жмені грецьких срібних нумизм на харч.
— Як вернетеся, дам ще, — сказала вона. — Чим швидше — тим більше.
Гайдарі були в нових баранячих гунях і не лякалися морозу, від якого аж ніздрі липли. Й тільки важкий день понеділок трохи бентежив їх. Вони сіли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.
Гатило, довідавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарів так несподівано швидко, теж здивувався:
— В понеділок?
Але інші клопоти відвернули його, й він одразу ж забув ту прикрість. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.
— В гридницях приворітних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?
— Зна-аю, — лінькуватим голосом протяг Маас.
— Біжи й речи, хай прийде до мене.
— Біжу-у... — промовив так само челядник і спроквола потягся до дверей. Він усе робив повільно, як і говорив, і те тягучке ім'я цілком відповідало його лінькуватій вдачі: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливість, але він чомусь любив сього добродушного чоловіка ще з дитинства, коли той був робом батька його.
Людота прийшов нескоро, й Гатило сидів коло вікна й дививсь у каламутну прозорінь слюдяних шибочок, убільшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стільник, хистила світлицю від надвірньої студіні, все розпливалось і втрачало свої риси. Люди були схожі на цибатих примар, а коні незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжніми, й Гатилові подумалось, що й у житті буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, — ніби чужими очима, — й бачиш геть інше... Невже ж і жона його Гримільда довідалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночі? Мав би розповісти їй все те, але тоді не розповів, а тепер уже не знаходив приводу.
Богдан Гатило вирішив одвернутись від тих дурних думок і почав обмірковувати, що скаже ковалеві. Коли б він погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не міг і знову й знову сушив собі голову, як допомогти ковалеві.
Про нього розповіли йому гончар Велко та між Лосько, новий десятник у приворітніх гридницях і тепер Гатило знав усі Людотині поневіряння.
Віддавши тоді Гатилові меч у таборі під стінами городу кам'яного Медіоланума, що ще тому літ кількадесят був стольницею Західньої імперії, Людота переплив човником на той берег річки Мінціуму й долиною глибокого Паду пішов на всхід. Ішов швидко, його ввесь час підганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цілих дві сідмиці раніше від раті Гатилової. Й нікого не застав у хижі своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввійшов усередину, звідти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавілих котів. Речей теж не було, й ковалеві болісно стислося серце. Він подавсь до воріт. Старий сусіда, який куняв там і не помітив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змією, й замахав на нього руками:
— Тікай, ковалику! Тікай, бо Славутині сини й онуки зживуть!..
— А де мої? Славка, діти...
— Славка... Шукай її в вітця, в стольному городі. Втікай, речу, бо... Не дай мені гріха взяти на душу. Я-м у третьому коліні роду Славутиного.
Людота поплентав дорогою в бік городу Києвого. На рудому току смерди городиські верекли жито чи пшеницю. Вгледівши здаля самотнього путця, вони покидали ціпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брів. Коваль кілька разів озирнувся на них і ввійшов у густий ліщинник.

читати