Завантажити

твою раду. Вкажи їм зараз на меч.
Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:
— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...
Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.
— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.
Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.
Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.
Конунг Теодорік і справді не зміг відмовити своєму давньому другові Мецілієві. Сенатор сказав йому головне:
— Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди — найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною — до самої Луари... Коли ж ні — сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами — такоже.
Конунг Теодорік Рудобородий міркував і зважував два дні, третього ж уранці наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пішла вгору понад лівим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабіринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справді мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кінна рать Аттіли.
Тут із Теодоріком і зустрілися легіони Еція та Ромула. Незабаром привів своє ополчення й Літорій.
У середині п'ятого місяця травного сполучені сили римлян і готів, маючи в собі численні слов'янські полки, підвладні Римові, були на місці. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Міровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив і жону, й малого сина свого, й безліч можів ратних.
У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозі могутню римську фортецю Генабум23 Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стреберній, тобто в Аргентіарії, міцну залогу на чолі з досвідченим воєводою витичівським Стоїменом, він вирішив просунутися далі на захід, щоб, коли настане день рішучої раті, а той день швидко близився, руське воїнство мало міцний правий бік.
Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.
Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.
Коло трьох воріт городу стояли захищені цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кінцях колод. Вони лунко били в дубові, ковані міддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бік захисники ввесь час підпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
З-поміж визубнів заборола городської стіни стріляли з луків простими й важчими стрілами, й хоча се не дошкуляло тим, що підковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранів та веж.
З ними боролися тими-таки стрілами: зумисні вежі, які могли вищати й нижчати, піднімалися на рівень стінного зуб'я, й з отворів на латинських воїв сипався град стріл. Але такі вежі часто займалися. Латинці обливали

читати