Завантажити

від смерти.
Дивпо...
Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, пророчиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба,— їх чекає доля зрадників.
Українці — зрадники. Ха!
І недоговорювали справжнє підрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Та ж хіба від унтерменшів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених... Вони підуть до полону та й скоро будуть дома... Страхіття ж про. большевиків — то байка.
Хтось не витримав та:
— Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!
— Еге ж,— додає інший.— Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити...
На це один із німців відповідає досить злорадливо й уїдливо:
— Так, наша земля ще не починається. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись генде гох і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл...
І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..
— Так, так,— закивали його комради схвально.— Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці...
— Почнеться й ваша та й теж скінчиться,— вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю.— І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..
— А так,— згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною,— А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти... Як чорти!!
І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.
— Еге ж... Їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються як чорти!
— Но, но... Це так... Але війні кінець. Ми підіймаємо генде гох. Наша земля вціліє, і ми її ще колись побачимо... — це перший злостивий, він говорить уперто, а далі презирливо цідить помалу: — Наша земля ще не починалася, хлопці! А ваша земля вже скінчилася, вона обернена на гній, і вам немає рятунку, хлопці!..
 
XVI
 
— Так. Кінчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?
— Чую, брат! Ой чую, бодай позакладало. І видю...
Тягуча понура мовчанка. Петро зідхає й потішає свого друга:
— Але й ми кінчаємось, друже мій, Романе! І мабуть, нам вже тієї землі й не треба... Якраз вистачило з нас на наш вік... Якраз дійшли до риски.
Роман мовчить, звісивши голову на груди. Гаи-гаи, де ж ти дівся, романтику ти синьоокий?! Мрійнику ти .непоправний! По довгій павзі Роман зідхає і цідить тягуче, з мукою, з хрипотою:
— Та-ак... І ми кінчаємось... І землі вистачило...
— А знаєш, мені недавно снилося, що я землю їв, сиру землю... Смачна була...
— А-а... Ну, то правдивий був сон... А-й-є... Га... І де ж ти її їв?
— У рідному місті... На рідній вулиці...
— А... Ну, тo все одно... їстимеш і цю. Однаково наша... Рідна.
— Рідна...
Роман тягуче зідхає:
— Мале лишилося. Але нічого... Щоб наїстися, не багато й треба.
— Вистачить...
Мовчанка. Потім Роман стрінув головою уперто:
— Неправда!
— Що неправда?
— Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки — ой-ой-йо-йо! — і покрутив головою.— Як утікати — то вже ні цаля. А якби оце наступати — ого-го!
Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зідхає, з хрипом:
— Тільки от ми самі кінчаємось, це біда... Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:
— Неправда!
— Що неправда?
— Ми не кінчаємось! Ану, лиш вставай!
— Чого?
— Будем прориватися...
— Гм... З ким?
— Ходім пошукаємо.
Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:
— З ким?
Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резигнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного безвольного пацієнта:
— Ходім! Ану ж нам пощастить... І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?
Роман розплющує очі. Дивиться па Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:
— З ким?
— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж

читати