Завантажити

кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на божий світ, зустрічатися з рідними, працювати, думати, любити... Агож, любити, бо брак руки чи ноги ніколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запілля, геть з цього пекла туди, де немає війни, і при всьому тому вони не дизертири — вони тільки щасливі, бо відкупилися від смерти й од війни своєю кров'ю, своїми руками чи ногами... Але на шлях вириваються з-за лісу танки — багато великих, ревучих потвор,— ригаючи вогнем, вони доганяють санітарну валку й чавлять все геть своїми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують і розмелюють, розламують на тріски, біжать вперед і знову завертають та й ще раз пробігають по рештках, ще раз, ще раз — вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, і виють, і грохотять з насолодою... Вони обертаються на однім місці, немов дракони на череві, зарівнюючи й землю там, де допіру їхала валка з пораненими юнаками... О, скільки злоби! О, скільки людської нещадної, сліпої, ненаситимої злоби!
Не виміряти її й не обчислити, й нічим її не зрівноважити!
 
Дівчата — селянські босоногі, засмаглі на сонці дівчата — вибігли на шлях і стовбичать купкою, несміливі і в той же час надзвичайно відважні. Вони винесли трохи харчів у пеленах... Вони прибігли з недалекого, розбомбленого й напівспаленого села й принесли вареної картоплі «в мундирах», хліба, огірків, помідорів, щоб роздати хлопцям, що отакі вимучені й вистраждані машерують в хмарах пилу. Вони чужі й незнайомі, але рідні. Це ж, може, ті самі, що недавно обороняли їх і їхню худобу від німецького грабунку, від наруги, від глуму...
Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.
Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть.
Їх раптом здмухує вогненний гураган... Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття — краплинку дівочих сестриних сліз.
Вояки сидять під ліском на траві, витирають піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога — вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.
— Який же він? — питає білявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах.— У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті). Який же ж він?
—А чорт його знає,— відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: — Може, там якась Гризодубова літає... Его ж...
— Або Йосипенкова,— вставляє інший байдужим тоном.
— А вона ж умерла! — заперечує інший.
— А мало їх там е?!
— І то правда... Сволота!
— Авжеж (чиясь гірка-гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі).
«Дійсно,— думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми.— Дійсно,— думає Петро,— б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив — не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!»
— Що ти на це скажеш, Романе? — питає Петро вголос, машинально.
— Та що ж... — зідхав Роман, думаючи свое.— Може, й Гризодубова.
Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і... спокій. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше, як про підлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат.. Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині... Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони — як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях... Вони так героїчно паци-фікували Волинь, Галичину, Закарпаття... Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де, мільйони української отакої молоді... Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони це толерували, покривали.
А тепер от вони сидять і ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку від кари, рятунку

читати