Завантажити

не хотілось Мобіку чим швидше потрапити до дідуся, він був змушений почекати. І вирішив телефончик подрімати.
Івась за цей час виконав домашнє завдання з української літератури та географії. Потім він написав твір про те, ким він хоче стати, коли виросте. Дійшла черга до математики. Тут робота і зупинилась. Як не старався Івась розв’язати приклади, але нічого не вдавалось. Він і множив, і ділив, і у стовпчик, і у лінійочку, проте відповідь ніяк не зійдеться з правильною. Тут уже й Мобік прокинувся.
– Мобіку, друже, ніяк не дається мені та математика, що ж робити?
– Давай, сьогодні я тобі допоможу.
– А ти що вмієш? Ти також математику вивчав?
– Ще й як умію. Я тобі будь-які числа помножу чи поділю, що хочеш зроблю.
– От чудово!
– Та це лише сьогодні. Все це ти повинен навчитися робити самостійно, не завжди ж я буду поруч. Згода?
– Домовились.
Мобік за одну хвилинку справився з завданням, а вже через якусь хвильку часу Івась, відпросившись у матері, прямував до знайомої крамнички. З кишеньки Івасевого рюкзачка весело наспівуючи улюблену пісеньку виглядав Мобік.
– Он, он вона! – загукав Мобік, здалеку впізнавши рідну маленьку крамничку. – Івасю, а давай я тебе сфотографую та запишу твій голос і адресу на згадку. Може, колись побачимося ще.
– Давай. А ти не згубиш моє фото?
– Та нізащо. Я запишу фото і назву його „ДРУГ ІВАСЬ”.
– Добре, Мобіку, і я тебе не забуду, приходитиму до тебе у крамницю.
– Спасибі тобі, Івасю. Постав мене он туди, біля віконця, а далі я сам побіжу до дідуся,– попросив Мобік, коли хлопчик увійшов у крамницю.
Івась так і зробив.
– Ну, бувай, Мобіку. Щасти тобі!
– До побачення! Не забувай мене.

9. Знову з дідусем

Дідусь собі дрімав на тій самій полиці та на тому самому місці, що й раніше. Це, мабуть, він вперше заснув від часу, коли пропав Мобік. Старенький дуже переживав за свого внука. Проте відчував, що з Мобіком усе гаразд, що вони ще зустрінуться. Малий просто бешкетує,– вирішив він, і заспокоївся. Йому снилася простора квартира та чудовий гарнітур з широкою полицею, на якій він стояв, неначе король. Час від часу, коли до господарів хтось телефонував, він неспішно та голосно дзвенів, кличучи їх. Аж тут почувся якийсь шум. І бачить у сні дідусь, що господар несе новеньку маленьку блискучу Мобілочку і кладе поруч на полицю.
– Я сумувала за тобою, – сказала красуня.
– Хто Ви? – чемно запитав дідусь.
– Я сумував! Я сумував! Дідусю, як же я сумував за тобою! Я більше ніколи не втікатиму від тебе!
Дідусь враз прокинувся:
– А де ж прекрасна Мобілочка та простора кімната? Невже це сон?
– Ні, дідусю, це не сон, я повернувся! – радісно кричав Мобік, не розуміючи, чому дідусь так знітився.
– Мобік?! Невже? Куди це ти, бешкетнику, подівся? Я уже й не знав що думати. Не шкодуєш старого зовсім. От був би у тебе шнурочок, як у мене, нікуди б ти не дівся, – бурмотів дідусь-Телефон.
– Не треба сердитись, дідусю. Зі мною такі пригоди трапились. Я тобі зараз усе розповім.
І, зручно вмостившись біля дідуся, Мобік розповів про Івася, про дівчинку Маринку, про бешкетників у парку, про рибину, яка проковтнула його, про свою роботу у рибалки, про те, як він потрапив у великий супермаркет та зустрів інших телефончиків. А дідусь слухав, усміхався та похитував головою. І не було відомо, чи він вірив Мобіку, чи думав, що все це вигадка.

читати