Завантажити

хлопці вже й не раді своїй витівці. Лячно їм, щоби не запримітили та не знайшли їх. Заховалися вони під лавку, а Мобік причаївся неподалік.
– Ну що, бабусю, – розпитують міліціонери, – а чи бачили когось біля своєї лавки? Куди ж ваш гаманець міг подітися? Може ви його й не мали?
– Та як же? Був гаманець. Я щойно на ринок збиралася і присіла у парку відпочити. А тут нікого підозрілого я не бачила.
Розпитали міліціонери усіх, хто стояв поруч. І справді, ніхто з них не підходив до бабусі. Але Мобік не мовчав. Натиснув кнопочку і з-під лавки заграла гучна мелодія.
– Що це, що це? – здивувалися люди. – Мабуть, під лавкою хтось є!
Злякалися хлопці, що їх знайдуть, зацитькали на Мобіка, щоби сидів тихо, проте було вже пізно. Заглянув дядько міліціонер під лавку і побачив бешкетників. З переляку вони навіть гаманець заховати не встигли.
– Так от хто у бабусі гаманець поцупив?! Ану, бешкетники, ходімо з нами, – сказали міліціонери.
А Мобік так і залишився сидіти під лавкою. Тільки коли усі розійшлись і бабуся подибала на ринок, він спокійно пішов собі далі.

4. Мобік – „плавець”

Вийшовши з парку, бачить Мобік зовсім неподалік озерце. Лебеді та качки там плавають. Захотілось і йому спробувати. „А що, хіба ж я не зумію? Чим я гірший від качки – плюх собі на воду та й пливе, ніякої мудрості не треба.” Як замислив, так і зробив. Розігнався – та „бульк” у воду. Але чомусь не поплив, наче качка, а почав тонути.
– Ой, що ж робити? Чому ж я не пливу? – заметушився Мобік.– Добре, що хоч жупанчик у мене не промокає. Тільки от як звідси вибратись?
Раптом Мобік побачив, що до нього наближається велика та страшна рибина. Це був Короп. Колись давно, ще маленьким, хлопчаки зловили його у річці за містом та випустили тут. Жив він самотньо. Та й з їжею було сутужно – важко в озерці знайти щось їстівне. Аж ось бачить, що падає на дно щось плескате, наче півскибки хліба, що йому часом кидали перехожі. Короп, не роздумуючи довго, проковтнув його.
Так Мобік опинився у темному та тісному череві Коропа. Телефончик дуже злякався. Але опанувавши себе, почав метикувати, як йому вибратися з біди. Спочатку він по черзі натискав усі кнопочки на жупанчику. З черева рибини залунали пісеньки та мелодії, але це не допомагало. Тоді натиснув Мобік ще одну кнопочку – і дядька Коропа почало раптом трясти, немов під час пропасниці. Це Мобік увімкнув дзвінок з вібрацією. Короп дуже налякався, що заметушився і давай гасати по озерці.
А на березі озерця саме сидів рибалка. Він ніколи нічого тут ще не упіймав, бо яка ж у парковому озері може бути риба. Аж раптом поплавець застрибав, вудка засмикалася, та так сильно, що зажурений рибалка аж підстрибнув. Це Короп з відчаю проковтнув червячка, якого завжди з обережності оминав, та й начепився на гачок. Зрадів рибалка, витягнувши такий улов на берег. Та коли приніс додому і почав чистити Коропа, зрадів ще більше. У череві рибини він знайшов новенький і зовсім непошкоджений телефончик – маленького Мобіка.
Так у Мобіка з’явився господар.

5. Телефончик на роботі

Новий господар виявився дуже неохайним. Та й до Мобіка ставився абияк. То у діряву кишеню його закине, то забуде десь. Ночував Мобік тепер на тумбочці, біля ліжка господаря. Він повинен був дуже раненько вставати. Але Мобік надто любив свою роботу, щоби звертати увагу на всілякі прикрощі. Удень були інші клопоти. Треба було по кілька разів нагадувати господарю про різні невідкладні справи. Але найцікавіше було тоді, коли господар умощувався на дивані та починав грати якусь гру. Отоді Мобік веселився.
Та все ж думка про дідуся не покидала його. Повернувся б тепер до нього, та невідомо як це зробити. Він навіть адреси крамнички старожитностей не знав. Та й господаря не міг просто так залишити. Засумував Мобік.
Але одного чудового дня господар подався у великий магазин, що називався супермаркетом і де продавали геть усе на світі. Мобік раптом побачив у одній вітрині, біля якої вони зупинились, дуже подібних на нього телефончиків.
”От мені б до них! Цікаво, мабуть, отак гуртом тут жити, весело. Скільки б я у них дізнався цікавого, а може, вони б підказали мені як знайти дідуся?”
Тільки встиг про це подумати, як у кишеньку, з якої він визирав, поклали новенький, блискучий телефончик.
– Ой, ти хто? – запитав Мобік.
– Я – новий телефончик. Мене твій господар щойно купив. Ми тепер удвох будемо у нього працювати, – чемно відповів сусіда.
Розповів Мобік новачку свою історію. І сусідові стало шкода друга:
– Ти можеш відправлятись на пошуки дідуся, а я з роботою і сам справлюсь.
– Спасибі, друже! – подякував Мобік.
„Невже тепер я зможу відшукати свого дідуся і жити таким же веселим та хорошим життям, як раніше?” – мріяв телефончик. І, дочекавшись слушної нагоди, Мобік вистрибнув із кишені. Боляче вдарившись об тверду підлогу, він закотився під прилавок. Пересвідчившись, що він

читати