Завантажити

Із самісінького ранку баба Женя товклася по грядках, що вже стовбурчилися молодою зеленню попід вікнами старенької хатини. І хоча клята спина з ночі стала колом і не хотіла гнутися, мусіла йти полоти, бо позаростає бур’янами, тоді клопоту не обберешся… «Правду люди кажуть: як тицьнув, аби не здохло, то й вродить, аби бачив!» - колупало в голові. Бо таки правда, під самою грушею й до паркану, де допихала, що залишилося, - наче не з того відра саджено – картопля квола й якась аж затовчена в зав’язі…
Зайшла у хату, аж коли сонце почало припікати, бо таки не ті літа, щоби, на спеці порати... Руки змила й лице, захотілося хліба з кисляком (Оксана, Богу дякувати, свіженького принесла) глипнула за вікно та вклякла. «Такі славні хлопці! Один в один як Андрій малим… Диви, й машину котить так само – лівою рукою, кузовом пісок загрібає, як лопатою… Онуки… Двійко. Близнюки… Ото б хоч раз на руки взяти! А то ж по шість років мають, а бабу рідну - й не знають …».
До хлопців вийшов із веранди батько, видно, кудись із ними зібрався – чи то на рибу, чи машину мити… Гарний, високий, статечний чоловік, доглянутий. „Син! Богу дякувати, славно діти живуть, весело”. Баба взяла кварту з кисляком, окраєць хліба та й сіла на ослінчику спиною до вікна.

Скільки років минуло...
... коли дізналася, що матиме дитину, першою була думка – відмовитися, виправити помилку. Довго думала, мучилась. Адже дитина – без майбутнього. Батько – одружений чоловік і відколи почув про дитя, до неї вже не приходить. Отаким кохання виявилося! А яке ж було! Наче все ожило навкруги, звуки дивні чулися... музика... Попри її вроджену ваду - Євгенія від народження була глухонімою, світ різнобарв’ям засяяв.
Але нащо йому вона, та ще й із такою вадою. Покинув... як тільки дізнався про дитину... покинув... Та вона не тримала образи... Розуміла.
А що вона сама? Чи зможе виховати та поставити на ноги дитя, чи доведеться разом із ним тинятися поміж людей та просити на хліб.
Сама. Лише подруги по інтернату, особливо Марія – найближча, інколи зайдуть провідати в її старе напіврозвалене помешкання, що виділили на околиці міста.
Відповідь нагодилася сама. Євгенія дуже любила кошенят. Їх у домі завжди було не менше трьох. Якось увечері, взявши кішку на руки, притулила її до живота, і та почала так ніжно тертися, наче відчувала нове життя. Захищала людське дитя...
„Це ж я його захисток! Воно таке маленьке, довіряє мені, а я готова його зрадити! Віддати на глум живодерам! Щоби по клаптику видирали з мене! Мою кровиночку! Ні, я впораюся, не дам йому загинути. Он навіть кішка захищає”.
Ту ніч Євгенія проплакала. Подушка була мокрою від сліз, зате на душі й у серці –легкість від прийнятого правильного рішення.
Син народився здоровим та міцним. Коли вперше піднесли до грудей нагодувати – міцно вхопив. „Вольовий син виросте! Буду за ним, як за стіною... Он який! Як батько. Той теж так міцно обнімав, що аж дух перехоплювало... Це дитя тепер моє щастя”, – думала молода жінка. Назвала Андрійком, як хлопчика, з котрим вчилась у школі й котрому ніби подобалася. Називати іменем батька не хотіла.
Усе складалося наче добре. Синочок підріс. Почала бігати на роботу – в садок віддала. Жити ж за щось треба. Якось зводила кінці з кінцями. Андрійко ріс слухняним, розумним, жвавим хлопчиком.
Одного дня у дім завітала знайома по інтернату і повідала сумну історію про її подругу, ту саму Марію. У неї життя склалося схоже на її – Євгенії. Але сталася біда. Дізнавшись, що у Марії буде дитина, коханець силоміць відвіз жінку до знайомого лікаря, щоб та не народжувала. Марія дивом утекла, але відтоді у неї щось сталося зі сприйняттям навколишнього світу. Вона створила свій і втекла туди. Реальності для неї більше не було, підходив час народжувати, а вона неспроможна навіть себе доглянути.
Євгенія засмутилася. Доброю та щирою була подруга і не заслуговувала такої долі. Вони разом колись мріяли про щасливе життя, дітей, сім’ю. Жінка вирішила провідати подругу. Але та її навіть не впізнала. Це було страшно. А дитя має з’явитися через кілька тижнів. І Євгенія вирішила. Коли подруга народила дівчинку – пішла у пологовий будинок і, заповнивши всі документи, забрала дитину собі. Перешкод жодних не було. Матір визнали неспроможною виховувати та доглядати дитину, і її віддали б у дім „Малятко”. „Краще ж їй буде у сім’ї, хоч і не в рідній. Та й любити вона її буде, як свою. Все-таки ж дитина найкращої подруги!”.
А Марія через кілька місяців після пологів померла у психіатричній лікарні.
Вони почали жити втрьох. Але рідний син Євгенії чомусь відразу не сприйняв та не незлюбив маленьку дівчинку, яку вона назвала Оксанкою. Важко довелося жінці виховувати двох малят, та скільки радості було у домі! Оксана росла доброю дівчиною, допомагала названій матері, але мала важкий характер. Постійні бійки з хлопцями, погана поведінка у школі, скарги батьків... Євгенія все це пояснювала становищем дівчинки-приймачки, котрій

читати