Завантажити

„добрі сусіди” ще маленькій повідали, як вона потрапила у сім’ю. Євгенія ж розповісти нічого не могла. Намагалася любов’ю показати названій дочці, що вона їй - наче рідна. Любила дітей одинаково. Не робила різниці ні у чому.
Андрій був, навпаки, лагідний та слухняний. Матір завжди слухав і не ображав.

Діти підросли, закінчили школу. Вступили у вищі навчальні заклади. Андрій надумав одружитися. „Молодий ще, нерозумний”, – вважала мати, але дівчина так зачарувала хлопця, що не послухав нікого. Привів дружину Наталку до материної хати. Гарна була Наталка, навіть надто гарна. Яскрава та впевнена у собі.
Із Оксаною – добра та щира, все їй розповідала, ділилася секретами, наче подруга. Кішка, яка залишилася сама у хатині й була вже стара та сліпа і не йшла на руки ні до кого, крім Євгенії, раптом почала лагідно тертися біля ніг Наталки. Прийняла її.
А Оксана відтоді змінилася. Зовні все було наче добре, але коли залишалася сама у своїй кімнаті – ридала у подушку. Заздрість та ненависть до невістки чорною гадиною впивалися в серце. Ще змалечку звикла до названого брата і коли стала вже дівчиною, зрозуміла, що саме таким має бути її чоловік. Закохалася.
Подруг Андрія ніколи серйозно не сприймала „Нехай собі дружить, із ким хоче, все одно я йому найближча”. Але коли Андрій привів у дім дружину Наталку – наче зашморг накинули на шию Оксани і повільно здавлювали. Хотілося кричати, вити - до божевілля, до потьмарення розуму.

Якось, прийшовши додому пізно ввечері, Наталка, щаслива, побігла до Оксани ділитися секретами. Андрій ще не повернувся з роботи.
– Оксано, я щойно з таким чудовим хлопцем познайомилася! Він мене на каву запросив, – розстібаючи модне осіннє пальто, вигукнула Наталка.
Оксана оторопіла. „Як це? Вона ж – дружина її названого брата! І на каву з хлопцями? А що далі буде? Вона що, знущається? Я ж його сестра. Нехай названа, але ж виросли разом”. А вголос:
– Ой, та ти що? Розкажи. Як цікаво! Куди ви ходили?
– Та яке там ходили! Їздили. Ти що?! Ходити – то вчорашній день. От ти не сиділа б над книжками, а причепурилася б хоч трошки, бо що це в тебе на голові таке? – куйовдячи її неслухняні кучері, підсміхувалася Наталка. – Пішла б у місто, погуляла, з різними людьми поспілкувалася, хлопця знайшла...
– Та треба вже, треба, – підтакувала Оксана для підтримання розмови, а у самої в душі аж закипало. – Ну і що там далі?
– От ми в барі посиділи, пива випили, а потім містом каталися. Він такий цікавий, лікар-акушер, дітям на світ допомагає з’явитися! Може, й моїм колись допоможе. Лікар наче хороший... – засміялася невістка.
Оксана не стерпіла.
– Як ти могла! – і вийшла з кімнати.
– Чого ти? Я ж тобі як подрузі... Дурепа ти! – крикнула вслід Наталка.

Оксана довгенько мовчала про цю розмову. Кипіла злість у душі. Але мовчала. Лише матері пояснила все. Думала, мати втрутиться, й Андрій, нарешті, зрозуміє, з ким одружився, покине Наталку.
Мати мовчала. Не від байдужості. Просто не помітила закоханості Оксани у названого брата. Та й звикла вже до легких чвар між дітьми та Оксаниних ревнощів.

Але якось Оксана надто пізно прийшла з навчання, й Андрій накричав на неї. Дівчина кинула:
– Твоя дружина з іншими по місту роз’їжджає! Її виховуй, бо з рогами залишишся!
Андрієві наче мову відняло. Довго кліпав очима, а потім мовчки повернувсь і вийшов із кімнати. Чути було, що між подружжям відбувається серйозна розмова. Але, як зовсім не очікувала Оксана, помирились і навіть уважніше почали ставитись один до одного. Андрій тепер завжди заїжджав за дружиною на роботу. У театр почали ходити, у кіно.

Оксана наче заспокоїлася.
Незабаром Андрій поїхав у відрядження на тиждень. У хаті стало тихо та мирно. Дівчата розмовляли про навчання, часто сиділи за гарячим чаєм разом із мамою і старою кішкою, котра примощувалася на колінах у Наталки.
Того вечора також. Чай на кухні, мила розмова ні про що. До Оксани зайшов шкільний друг, який вчився з нею. Він давно був не байдужий до Оксани, лише вона його ніколи не розглядала, як можливого супутника життя. От і того вечора почала підколювати його. Але раптом помітила, що Олег, так звали друга, щиро сміється й часто поглядає у бік Наталки. І вона наче не проти цього. Щебече, заграє.
Гадина у серці прокинулась і боляче вкусила. „Ах ти ж краля! Думаєш, якщо така яскрава та весела, то всі будуть біля твоїх ніг? Уже й цього заманюєш у свої тенета?”. Але промовчала. Усміхалася й пила чай із усіма. А коли всі міцно поснули, Оксана взяла у сінях мішок із старої картоплі й зайшла до Наталчиної кімнати. Притиснула. Запахло гнилою бараболею. Наталка борсалася, відбивалася. „Не відпущу! Не варта ти Андрія! Усі звертають увагу лише на твої улесливі усмішки. А ти пуста! Лялька!”.
Наталчине бажання жити перемогло. Стиснувши Оксанині руки, жінка дивилась їй в очі.
– Скажеш комусь – я знайду, як це ще раз зробити, – тремтячи від

читати