Завантажити

...Монорейковий потяг, як завжди, стрімко біг по місту, минаючи робітничі квартали, причальні вежі повітряного порту, петляючи поміж громіздких хмарочосів. Його нитки пронизали все місто, немов зшиваючи його докупи. Найшвидший і, мабуть, найспокійніший транспорт – тут не часто побачиш пролетарів, а якщо й побачиш, то не в робітничих комбінезонах, а ошатно вбраних на якесь свято. Втім, вони все одно помітні одразу ж: забагато оглядаються, надто скуто себе ведуть. Панство теж сюди вітає не особливо часто: вони можуть дозволити собі особистий транспорт: чи гіроакумуляторне авто, чи звичайне парове, а чи навіть новомодний дизель. От і пересуваються монорейкою різноманітні службовці, військові, поліцейські, спеціалісти всіх ланок. Інтелігенція, одним словом.

На передньому сидінні буденно вбраний юнак спокійно роздивлявся щось за вікном. Але щось у ньому було не те. Що саме? Важко сказати. Детектив Остап, капітан столичної поліції, сидячи позаду взявся аналізувати, що саме в цій постаті не те. Одяг звичайнісінький. Настільки звичайнісінький, що важко сказати про чоловіка хоч щось. Робота? Рід занять? Можливо – робітник. Можливо інженер. Можливо солдат у цивільному. А можливо хтось із «золотої молоді» переодягнувся й тиняється містом. Що ж не так? Спина мало про що каже. Ага, ось! Поведінка. Легка напруженість, наче постійна готовність до… До чого? Зустріч? Побачення? Закохані інколи виглядають ще цікавіше. Ні, не те. Дивиться у вікно, проте маршрут йому звичний: погляд ковзає по місту, не зупиняючись на його чудесах. В рухах якась неправильна, дивна бридливість. Непомітне зітхання, неначе щось відбулось. Що? Побачив щось у вікні? Мабуть, ця таємниця і залишиться нерозгаданою, вже пора виходити.

Прямуючи до дверей, детектив за звичкою кинув останній погляд на юнака і різко перемінив свої наміри: він уже колись бачив цю людину. Зовсім недовго, декілька хвилин, але в обставинах, які важко забути, а професійному слідчому й взагалі неможливо. Проте різка зміна планів ззовні на його поведінці ніяк не відобразилась, він продовжив шлях до дверей і тільки прямо перед зупинкою, коли вагон хитнувся, він змахнув руками, стараючись зберегти рівновагу, схопитись за щось. Це йому, безперечно, вдалося б, якби він мав обидві руки, але протез правої зачепився за поруччі, і детектив упав на підлогу. Скрививши обличчя від болю, він обережно сів і спробував поворушити живою рукою.

– Вибачте, молодий чоловіче, не могли б допомогти мені?

– Так, звичайно, – підхопився юнак, – сильно забились?

– Не знаю, рука болить. Ліва, звісно. Та нічого, думаю доберусь… ой! От зараза! Допоможіть, будь ласка, прикріпити портфель до протезу, боюсь в руці я його нести не зможу. Ось сюди, так.

Зрештою, Остап піднявся на ноги, палко подякував і обережно покинув вагончик. Хлопець пильно подивився йому в слід, немов очікуючи чогось, але побачив тільки однорукого чоловіка, який, затиснувши портфель клешнею протезу, обережно йшов по дорозі.

Рука детектива не вилікувалась чудесним чином, як тільки потяг зник із поля зору. Заховавшись за хмарочосом, він усе так само обережно зайшов у поліцейську дільницю та направився в медпункт, де лікар запевнив його, що нічого страшного, все пройде через день. І, лише залишившись сам у кабінеті, детектив відщепнув протез і ретельно зняв з нього та ще з портфелю відбитки пальців.

Холодна рука, що стиснула його серце в мить, коли він побачив обличчя хлопця, так і не відпускала. Він знав, що холод не зникне, аж поки він не звірить отримані відбитки з картотекою. Але до того треба трішки перепочити та зібратись з думками. Якщо відбитки пальців не співпадуть, то можна щасливо перехреститись і забути про цю пригоду, виписавши догану розбурханій уяві. А от якщо співпадуть…

– Юрку, ти молодший від мене, – мовив детектив, кидаючи на стіл два набори карток, – ану перевір, чи ці відбитки пальців ідентичні.

Юрко, молодий поліцейський, з якого ще не спав курсантський блиск, взяв лупу і уважно переглянув карточки.

– Подібні, вкрай подібні. Когось знайшов, шефе?

– Точно? Це не можуть бути близнята, чи просто схожі люди?

– Просто схожі, не можуть бути. Близнята… а хто його знає чи можуть бути близнята. Я б сказав, що це одна й та сама людина. А чого питаєш? Сумніваєшся в очевидному? Чи це знову якийсь тест?

– А тут, колего мій, приходиться сумніватись. Бо, як уважно почитаєш напис на карточці, то дізнаєшся, що власник цих відбитків давно кремований.

– Ха-ха! Ех, вічно ти мене підловлюєш на таких дрібницях!

Юрко взяв лупу й наступні п’ять хвилин уважно вивчав відбитки пальців. Потім підняв голову й кивнув:

– Ці відбитки пальців не можуть належати різним людям. Розповідай.

– Як тобі сказати… Цього разу я себе схоже сам підловив. Другі відбитки пальців я зняв власноруч десь півгодини тому. І людина, якій вони належать, виглядала на той момент ну просто непристойно живою.

– Е… помилка в картотеці? – припустив Юрко.

– Ні, не думаю. Бачиш, колего, при тій смерті я сам був присутній.

– При смерті чи при кремації? – уточнив Юрко. – Можливо там якийсь фокус провернули, наприклад, у летаргію ввели абощо.

– Можливо, звісно. Бо в надприродні сили щось мені не дуже хочеться вірити. Так от, слухай, – Остап почав розповідати. – Нам тоді дали наводку на дивну поведінку одного колишнього науковця, якого виперли з університету через заняття лженаукою та різними окультними дисциплінами. Точніше не так: вигнали його за лженауку, а окультними дисциплінами він зайнявся вже пізніше. Спочатку були сигнали від його сусідів, мовляв, усяка чортівня в нього твориться. Свій дім, якраз на границі робітничих кварталів, він перетворив на лабораторію. Колись, певно, непогано заробляв, тож усі свої заощадження витратив на досліди. Заходили ми якось, дійсно: чудасія творилась. Світло інше, не газові ріжки, біле, яскраве, пронизливе. Дивна машинерія… Та нічого незаконного не знайшли. Потім поступив сигнал, що він там людей вбиває. Точніше, вбиває й оживляє. Гроші у нього якраз закінчились, а у своїх експериментах, як йому здавалось, він дійшов до етапу, коли можна показувати результат. От і поназапрошував купу народу на свій експеримент, сподіваючись, що знайдеться хтось із товстосумів, хто візьметься фінансувати пошуки безсмертя. На експерименті він мав спершу вбити піддослідного, а потім оживити. Звичайно, у випадку вдачі неодмінно б знайшлися люди, які б пролили на нього золотий дощ. На його ж нещастя бідний дідуган вірив у власні марення і, замість того щоб вдатися до шахрайства, таки вбив піддослідного хлопця. Коли ми ввірвалися, той уже не дихав, його просто задушили.

– Як задушили? – Юрко явно розраховував почути щось небанальне.

– Елементарно: мішок на голову і аж поки не перестане дихати. А потім машина мала б оживити його. Ми не стали арештовувати його відразу, дали шанс довести експеримент до кінця. Пам’ятаю тоді пахло грозою в кімнаті, били блискавки, тіло смикалось… на мить мені вже здалося, що ця безумна затія вдасться. Але нічого не вийшло, труп залишився трупом, професор вийшов звідти в металевих браслетах, глядачам… глядачам ми прочитали лекцію з моралі та відпустили. Там такі фігури були, що... Та й що їм пришиєш? Машинерію ту ми потім відвезли на експертизу в університет. І тіло, до речі, теж. Знаєш, нічого особливого, все очікувано: розтин показав смерть від задухи, в машині нічого особливого теж не знайшли, навряд чи вона придатна ще до чогось, аніж просто для породження блискавок. Лженаука – вона і є лженаука. Тіло потім спалили, є звіт з крематорію.

Остап замовк, і, забувшись, торкнувся протезом лоба, що бувало з ним вкрай рідко. Тільки у хвилини найбільшого хвилювання.

– А мрець? – не витримав Юрко.

– А сьогодні я того мерця бачив – і він виглядав живісіньким, – жорстко закінчив Остап. – От така історія.

читати