Завантажити

Ігор Павлюк

УРИВОК ІЗ НОВОГО РОМАНУ «БУГ»

Молодіжна організація націоналістів (МОН) насправді існувала на Волинському Поліссі після Другої світової війни.
У романі використано розповіді одного з її учасників.
Прізвища і топоніміка змінені…

1. КРИК СОЛОНОГО СОНЦЯ

Як газове полум’я, відбите в очах молодого вовка, яріла над українським Поліссям полярна зоря.
На цих піщаних, сухих і мохових землях жили тихі і затишні, як ранньоосінній ліс, люде, – нащадки слов’ян-древлян, біловолосі, прозорі, як берези, тонкі, гнучкі, як лози, прості і глибокі, й тихі, як лісові озера – до пори…
До пори...

* * *

– То як, Гліб? Написав текст клятви? – запитав, зайшовши до свого шкільного товариша-десятикласника Гліба Гаруна, Віктор Кардаш, пересвідчившись, що хлопець удома сам.
– Канєчьно, – з характерним навмисним «москальським» притиском відповів рудоволосий шкільний поет. – На, читай. – Простягнув писаний хімічним олівцем чітким почерком жовтий листок зі шкільного зошита.

«Я, як вірний син (дочка) українського народу, бачачи всі муки і знущання, які терпить наш народ, вступаю в МОН, щоб своє життя присвятити боротьбі за визволення українського народу з-під московського ярма», – пошепки читав високий, смаглявий, тоненький, не схожий на типового поліщука Віктор, вовкувато прислухаючись до наелектризованої тиші у білій «шевченківській» хаті свого шкільного товариша Гліба.
– Ну як?.. – по-юнацьки хвацько запитав Гліб.
– Та добре, добре… – тоном старшого брата удобрив текст групової клятви Молодіжної організації націоналістів (МОН) Кардаш.
– А коли будемо приймати?
– Скоро, скоро… вирішимо на днях.
Прийшла Глібова мама й заварила хлопцям чаю із багатих поліських трав, з яким вони знову усамітнились у Глібовій кімнаті – «робити уроки».
– Як там Майя твоя? – багатозначно запитав Віктора Гліб. – Ви вже хоч цілувалися?
– А… – сухувато махнув рукою той, ніби відмахуючись від теми, яку ще місяць-другий сам любив обсмаковувати з другом, «мислено ласкаючи» свою палку юнацьку любов – однокласницю Майю Криницьку.
– Добре, не маєш бажання говорити про любов – то давай про діло сьогодні, – продовжував тихий, але затятий Гліб.
– А нас твоя мама не чує?
– Ні, вона не слухає. Їй не до того після добової роботи санітаркою в тубдиспансері. То як тобі Грушевський? Прочитав?
– Ага. Всю його «Історію України». Аж п’яний ходив… Ото-то поезія! Ото наші предки потужно і дзвінко – мов крик тятиви! – жили. А ми здрібніли якось, віддалися в рабство москалям…
– Кумуну будуємо…
– Знаєш, у комуні теж є щось добре, притягальне… мій батько, наприклад, із багатодітної сім’ї – шістнадцятеро їх було, вижило… а було більше двадцяти. Була у них величезна піч, де вони спали, величезний казан, з якого їли картоплю… жили весело і дружно, хоча й важко – разом працювали, разом співали… коли били одного – боліло всім, коли раділи всі – було весело… всім. Такі-от комуни бувають не лише сімейними: весело і дружно живуть іноді сирітські будинки, будинки перестарілих, навіть… деякі колгоспи… на зорі їх існування.
Гліб слухав із відкритим ротом, не наважуючись щось заперечити товаришеві, який, відчуваючи його заціпеніння від такого ідеологічного провалу, сам поспішив виправитися:
– Тобто – якщо вже й комуна, то хай буде національна ж, наша, а не якась єврейсько-кацапська, без запаху… без смаку… Була ж Запорозька Січ… Її теж можна комуною назвати…
– А мені більше куркулі до душі, хуторяни, одноосібники... чи шо. Я теж люблю дружбу романтичних особистостей, а не сірих мишок.
– Але ж орли не збиваються у зграї! А от горобці різні, навіть ворони здобич зграями добувають, різні грифи-стерв’ятники…
– Горді і вільні, і сильні птахи зграями у вирій хіба що збираються, або об’єднуються підчас битви їх собратів по перу з ворогами. Так відома дивна битва орлів із лелеками десь у степовому небі. Півнеба закрили орли, півнеба – лелеки. Билися-билися… степ був укритий мертвими красивими птицями – і тонкошиїми лелеками, і тугошиїми орлами. Перемогли, як не дивно, лелеки…
– А за що боролися?
– А ніхто не знає. Ніякі ці… як їх… орнітологи не пояснили… До речі, про орнітологів я в одній партійно-агітаційній книжці вичитав анекдот.
– Розкажи.
– Прийшли до одного попа його колеги на його ж день народження. Матушка накрила багатий стіл, але щось там неправильно зробила, як кажуть: вміла зготувати, але не вміла подати… і її чоловік – піп – ударив її! Інші попи, ясне дєло, обурилися, встали і вийшли зі столу. Пізніше організували дикому батюшці церковний суд чи там самосуд… Як же, ви, отче, могли так аморально вчинити? – запитав строгий і грубий єпископ. – Ви ж поставлені, щоби вчити людей тірпєнію, послушанію, моральності… Всевишнім поставлені… а Ви самі дозволили собі жінку набити!» – «Та ж орнітолог не зобов’язаний уміти літати!» – відповів йому на це священик.

читати