Завантажити

були вороги, які забороняли ростити Україну в Україні.
– Бачачи всі муки і знущання, які терпить наш народ…
– Бачачи всі муки і знущання, які терпить наш народ…
– Вступаю в МОН…
– Вступаю в МОН…
– Щоб своє життя присвятити боротьбі за визволення українського народу…
– Щоб своє життя присвятити боротьбі за визволення українського народу…
«Роду… роду…» – віддавала юна луна.
– З-під московського ярма… – завершив речитатив клятви Гліб.
– З-під московського ярма, – повторювали однокласники.
«З-під московського ярма», – ще раз наполягала луна.
Після клятви «монівці» дружно перебралися на іншу галявину – ще глибше в лісі, де розклали свої нехитрі обіди із сала, цибулі, варених яєць, чорного хліба («кірпіча»). В когось був іще домашній сир, масло, різноягідні компоти і навіть домашнє вино, легке, як «бабине літо».
Далі на пікніку монівці співали, філософствували, читали свої вірші, тішилися єдністю із небом і золотою травою, вітром і вогнем, який усе-таки розпалили, незважаючи на всі Вікторові перестороги-конспірації.
– А ви знаєте?..– скориставшись зоряною тишею, звернувся до всіх Терентій Малиновський. – Якщо філософськи підійти до нашої боротьби – то, навіть перемігши ворога – всю велику совєтську Систему, ми самі вже не будемо такими, як є зараз: ми трохи станемо нею… як, наприклад, вовк, який з’їв зайця, трохи стає ним… зайцем, як заєць – травою, а трава – водою, землею, світлом… Сонцем…
– Ну ти загнув! – обурився Федір Миколайчук. – Карл Маркс, наприклад, в анкеті на запитання – в чому він бачить смисл життя, своє життєве кредо – відповів: «боротьба». Все бореться – і живе, все живе і бореться, тому й живе, що бореться… тому й бореться, що живе…
– Да…, – втрутився у розмову Федорів брат Микола. – Але боротися розумніше, якщо вже боротися… за ідею, за батьківщину, за рідну землю, а не за золото, владу… Тобто боротися, захищаючись, а не нападаючи. Так шляхетніше, шляхетно… тому має сенс, смисл…
– Сенс має взагалі тільки духовне життя, духовна робота, бо все матеріальне дуже швидко стирає час… – ніби сам до себе промовив Мелетій Іщук. – Рослинний стиль життя не для мене… Хоча й рослини борються…
– Але думка про те, що ми самі трохи стаємо тим, кого перемогли, дуже цінна, цікава, – аж привстала сором’язлива Оля Журавська.
– Давайте вірші почитаємо, – перервав філософські роздуми Віктор Кардаш.
– Давайте! – радо відгукнувся Гліб Гарун і нетерпляче почав читати:

…Потім побачив, як пожив:
З більшовицького болота
Налетіла сарана,
Більшовицькая голота.
Ще й на чолі сатана… –

Дзвеніли у серці Полісся чесні, мов хліб, мов труна, максималістські юнацькі рядки. І – далі:

Чи довго будемо, о браття,
Ще зносити ярмо оце?
Чи довго будемо ще спати?
А можна так проспать усе!
До бою, браття, всі єдино
(Не поодинці – це дарма!)
За нашу рідну Україну,
За наші вільнії права!

Ніби перегукуючись із журавлями, що летіли у вирій:

Я син свого народу,
Я так його люблю!
І, мабуть, за народ свій
Я голову згублю…

– То так то воно так… – обізвалась лірично-романтична Ірина Недригайло – кохана Терентія Малиновського. – Ідеї – це святе… свята, але природа і кохання – ще святіше! – І притулилася до Миколи, глянувши в його очі.
Всі подивилися у їх бік і змовчали, у боротьбі інстинкту та істини зафіксувавши нічию, поки Терентію та Ірині було добре, доки природа не відступала і на Поліссі ще водилися і чебрець, і материнка, і королиця, і сон широколистий, і перестріч і загалом – хрестоцвіті… яке чудове слово для означення репрезентантів боротьби за Щось! Це ж так можна й монівців назвати – ХРЕСТОЦВІТІ.
А Полісся – це і жовтий льон, і сосново-дубові та дубово-ліщинові ліси… сосняки, березняки, граби, гриби, липи, різнотрав’я, верес… між якими ходять, бігають і літають тетеруки, жовни, скопи, зайці, кроншнепи, горностаї, чаплі, вовки, лосі, бобри, дикі свині, куниці, білки, чорні та білі лелеки, кроти, дятли, кібчики, орли…
Всі, все воно жило у високій симфонії болю і радості вже мільйони років – аж поки її не почала руйнувати паразит планети і Всесвіту – людина. Все було останньою (органічною) стадією Світла (людина також)… і все має рано чи пізно світлом стати знову. У цьому процесі Людина (Людство) – очевидний каталізатор, прискорювач реакції… Чого варті хоча б останні винаходи гомо сапієнса – мобільні телефони, комп’ютери, які вже хочуть читати людські думки… автомобілі на сонячних батареях… Інтернет… Ми впевнено стаємо розумним світлом, яке знає свій ДНК – код, яке знає, що воно світло… що має певну швидкість руху, що саме є Богом… І лише думка (як електромагнітний імпульс), здається, перемагає його у швидкості…
А Полісся – це ще й лісова пожежа чи бурелом, коли віковічні дерева, що дістають коренем, здається, аж до магми, до ядра, літають, землею

читати