Завантажити

Старий неремонтований дах зачаївся і слухав музику, що її дряпало своїм гострим кінчиком небо. Дивні звуки виринали з тієї непізнаної глибини, зливалися у щось єдине, але кожен із них був при цьому неначе якийсь окремий світ. Близькі та рідні, і водночас занадто далекі, занадто прекрасні. Так було щодня, але це тільки ми ділимо своє життя на дні та ночі, аби воно не виглядало таким суцільним, а Дах просто існував, не рахуючи скільки разів сонце втікає за обрій, а потім з’являється знову, все одно рахувати він не вмів.

Дах мовчав… просто не було з ким поговорити. Навкруги росло багато дерев, але їхню мову – шелест листя та гілок – Дах не розумів, а як же по-іншому: занадто різні вони – діти двох протилежних світів, що не можуть знайти навіть декілька спільних слів. Часто сюди прилітали голуби – мимовільні жертви урбанізації – Дах навіть навчився розуміти їх, це було досить легко, але розмови їхні здавалися йому нудними, тому в нього не було ані найменшого бажання з ними говорити. Люди? Ті, для кого і чиїми руками він створений? Дах знав, що їх він абсолютно не цікавить, ось тільки коли людям починає вода на голову капати, так завжди хто винний? Звичайно ж Дах...

Чи то сонце обпалювало його, чи то дощові краплі стікали вниз по ньому, самотність постійно нагадувала про себе. Він був так далеко від життя, що вирувало десь унизу, відстань робила помітними лише окремі деталі, про інше можна тільки здогадуватися. Дах мовчав, іноді навіть сумнівався, чи вміє він говорити. Невідомо звідки приходили думки, по-дитячому наївні: “Цікаво, що відчувають птахи, коли літають? Страх, бо десь далеко-далеко внизу шумить земля, а над тобою тільки небо? Але ж і я так само існую, по-дурному якось, і не на землі, і не на небі, але хіба ж це страшно? Чи може щастя, бо здатні летіти, куди вони хочуть, обрій для них не кордон світу, як для мене. Злетіти б зараз, байдуже куди, аби тільки відчути як воно, бути вільним” – думав він і сам розумів нездійсненність своїх мрій. Мало кому навіть у найстрашнішому сні присниться, що дах літає.

На самісінький краєчок даху сів голуб, сіренький, схожий на сотні тисяч інших, які літають по місту, сваряться за шматочок хліба, чи розсипане соняшникове насіння. Але цей голуб був якимось трохи не таким як його брати й сестри, він сидів один і дивився в небо.

- Чому ти тут? – запитав Дах і навіть сам здивувався своїй сміливості.

- Я слухаю небо, - відповів Голуб, - там унизу повно гуркоту, голосів, навіть себе інколи не чуєш, а тут усе по-іншому.

- Мабуть, ви птахи страшенно щасливі, бо можете так просто полетіти, куди заманеться.

- Можливо, але я не відчуваю себе щасливим і більшість моїх знайомих теж. Ми не бачимо у цьому нічого надзвичайного.

- Ти говориш трохи не так, як інші голуби, - відказав Дах, - вони тільки про їжу турбуються.

- Мені часто кажуть, що я не такий як усі. Не знаю, добре це, чи погано. Ось і літаю сам, один-однісінький, слухаю небо на дахах…але я ще жодного разу не чув як дах розмовляє, аж поки не познайомився з тобою.

- Ну що ж зробиш, ми й справді неговіркі чомусь.

А день поволі добігав кінця. Життя вирувало десь далеко внизу, там був зовсім інший світ, неспокійний, галасливий і якийсь навіть трохи мізерний (хоч може це тільки здавалося згори?). А небо тим часом жило своїм зовсім іншим життям і навіть не звертало увагу на той світ. Воно кликало до себе і водночас лякало таємничою безмежністю …

- Цікаво, а де закінчується небо? – запитав Дах.

- Мабуть, цього ніхто не знає. Кажуть, можна летіти до нього багато днів і ночей, все вгору та вгору, і все одно кінця-краю не побачиш. Воно ніби втікає від тебе все далі й далі, тому мені здається, що того кінця взагалі немає, - відповів Голуб.

- А й справді, - погодився Дах, - Я теж так думаю.

- На жаль мені треба летіти додому, - сказав Голуб, - а то там вже усі хвилюються, де я подівся.

Дах нічого не відповів, тільки сумно зітхнув. Мабуть, ви ніколи не чули як зітхає дах, але повірте мені, це дуже часто трапляється, просто люди майже ніколи не помічають цього.

- Не засмучуйся. Я обов’язково прилечу завтра, щоб знову слухати небо, тут, подалі від галасливого світу…

Внизу переливалося вечірніми хвилями вогнів море життя. Небо поволі ставало темно-синім, майже чорним, і так само запалювало свої вогні, правда, не такі яскраві. Голуб полетів додому, Дах спостерігав, як відстань поволі ховає від нього маленьку темну плямочку – це була істота, яка тепер стала для нього найріднішою в світі.

“Він прилетить знову, він обіцяв”, - говорив сам собі Дах, а дивні звуки неба шепотіли йому те саме, приносили впевненість, що його єдиний друг обов’язково повернеться. Дах вперше за своє довге життя чекав ранку, і таємниче далеке небо чекало разом з ним.

читати