Завантажити

«Кого пече, а в кого шкура лопається»,— хотів сказати клiщуватий i не насмів, побоявся.
...У хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали... І бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: «І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками...»
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав,— приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: - Читай, дочко…
— Плачемо? — скригнув зубами коло вікна Собачка i постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:
- Оце, мабуть, моя смерть іде...
Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…
— Ждала?!
I дзвінкий лящ засвистів у сінях i важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря: - Роздягай, чого стала? Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, - випали…
- Вечерять єсть?
- Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете...
— Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться... у-у, жлоби нещасні!..
Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:
— Дайош служебную папку!.. Бачиш,— звертається Собачка до Гальки,— всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєнiє... чого ти хлипаєш, пошла спать...— гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:
— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання...
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися... Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров... Молися...
Антон Родіонович розгортає анкету «секретних свєдєнiй по борьбе с бандiтiзмом», довго дивиться на велику, наче соняшник-пустоцвiт, печатку, де на ободочку переломлюються літери «особоуполномочєнний на...», осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:
— Ну, і посажу... побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить... ха, побачу.
— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачка анкета.— Партійні лі, соціальноє положенiє i нацiоналъность…
«Безпартєйний,— старанно виводить рука Антона Родіоновича,— но чесно перейшов iз банди Зеленого к Совєткой властi, когда сидiв 4 мiсяцi в особом отдєлi (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту служитиму), бо,— рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише, — бо тогда єще не укрипилась в мойом районi соввласть, а був полний наш бандитизм, которий iскоринявся, i продолжається мною скореняться, но честь iмєю донести товаришу особоуполномоченному».
— Хотів би я знать, який це гад сдєлав на мене донос за рядна i настільники бандитов...—— запитує сам себе Собачка і вiдповiдає: - за пунктом національності:
«Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не оказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо,— ставляє крапку Собачка.— Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторi в Гудимовому лiсi, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвiєць — зв’язок, i Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку...»
Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети:
«Отношенiє мєстного насєлєнiя к релiгії?»
…«Отношенiя никакого пока сдєлать нiззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєнiє, особенно старики й баби, а вред от етого я поясняю й на сходах, i так, у балачках...»
Він кладе на стіл олівця i, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон i мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник,— а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми...
- На, на, на! — божевільно кричить Собачка.— докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи... — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає й за коси, валяє додолу i — знущається: — Цілуйся з своїм Богом... Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу...
Палажка:
— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас...
Собачка сидить на лаві, i захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров i тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка i обмиває сльозами чобіт.
— Хай не повстає проти мене... Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка.— Не

читати