Завантажити

I
Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, i замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: «Добридень вам!» Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, i село не поздоровкалося…
А на тихий кашель паровоза пiдвiвся з полу в своїй хаті Антон Родіонович Собачка i, потягаючись, голосно сказав до жінки:
— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!
Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік i в’їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:
- Хазяйка!.. Слава Богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш... Пора, стара!
Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялися до Собачки:
- З ким діло маєш, то той i верзеться...
— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню i п’ють котъолками самогон...
- Я розгоняю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає...) під ніс мені котьолок: «Пий, кров-душа, разом з нами!» І, главне, Гарячий на рижому коні — прямо на мене, командую: «Револьвери!» - сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати...
Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важно зітхнула: - Бо п’єш... Отак десь гулятимеш, гулятимеш, а банда застукає та й...
Антон Родіонович сплюнув додолу, розтер чоботом, трохи зблід i, скривлений схожий на змерзлого пса, промовив:
- Горілий самогон, говорив тов. Джемс, вредно пить...
Він почав лащитись до жінки:
— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Родіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш... го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — «бандит був — бандит зостався...» О! Ну, от... знов своєї: «Надоїв людям — услід плюють...» Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс...
От серед цього саме місця Антон Родіонович натяг лівий чобіт на ногу i змінив свою думку:
— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою... Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову... Ми только лучшего хатiм... — І далі різко гукнув на всю хату: - Снiдать — раз, онучу без рубців знайти — два i чарку до снідання — три!
Галька:
— Уже стерявся...
І Антон Родіонович почав снiдать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались i, злякані, поглядали з печі на батька i мовчали; правда, iнодi падало на прилавок, до матері, якесь необережне дитяче слово: «Мамо, а нам сальця», але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:
— Азiяти.
...На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:
— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є...
І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п’яний кричить:
— Ти проти властi йдьош? Уб’ю гадюку!
П’яний падав на долівку, бив лобом пiднiжку столу, блював... а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, i сама бігла замикати двері — боялася...
«…І виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є...»
Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима i вийшов. Аж до самих Смутних горбів Антон Родіонович думав:
«Що казав тов. Джемс про женщину? Женщина i проiзводство...» Він засміявся сам до себе i сплюнув:
— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проiзводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понiмає... Ех, свєт!..— Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.
— Но, но, но-о... Оддиш трохи, не смикайся,— приказував під горбом якийсь клiщуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя i влесливо, хитро засміявся:
— Антону Родіоновичу привіт...
А Антон Родіонович тільки одно слово:
— Здрастуй,— тихо.— А продналог! — голосно, і паче в серце голкою клiщуватого — «не везе!», одкотив комір дощовика і пішов.
Дядько скривився:
- Пролог... Н-но!
Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:
- Га? Пролог, каже, а! В банді крутився i тут крутиться,— міркує кліщуватий.— А... но! Стала слухать, гадова душа!
Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, i побичувались на гору.
І Половецьке ранком було таке убоге... обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними вiдрами боса, у кропив’яній, з мiшкiв, спiдницi дівчина і хлюпнула коло воріт водою...
Грязь, дощі...
— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла,— подумав дядько i тугіше підперезав пасок шинелі. ІІ Волость, перемальована на

читати