Завантажити

тебе пальцем не трону... потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай iмперiалiзму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в кровi революцiю, а здавай продналог. Правильно говорю iлi нет? Ето важний вопрос, i я ставлю руба: хто проти? Я окончив...
Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:
— ...Нужно, наконец, сознать,— шекеряючи каже Джемс,— за что ми, рабочiє, прiшлi на село... Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю... Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч,— іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: «Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать... Завтра достану єго анкету».
Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:
— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить...
Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Родіоновича...
— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть «Iнтернацiонал»,— закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати...
—«Яка осіння туга!» — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:
— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни...
— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки: — Ах, яка грязь надворі... ІІІ
Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку... I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є...
Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани...
Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог,— він додає до цього соромну лайку,— а стій зараз коло верби — i шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм,— картинка, а когда-нiбудь прикажуть тобі — не пускай дощу, i не пускай, сволоч!.. Природа i скопленiє хмар... ето не важно,— продовжує розмовляти Антон Родіонович,— а главне — приходиш додому i пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу... а то ще самого вiзьмуть за же — да в конверт, i будеш, братiку, не агент по бе-бе, а кукальщик... Не служба — ответственность...
Да, говорять інтелігенти... поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєць капiтан... Отєць капiтан...
Антон Родіонович гикає, i пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхала коняка, i Собачка, прищуливши голову, гукнув
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху i різко смикнула воза.
— Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив... «Тре сірку добре»,— подумав клiщуватий i незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денiкiн — вози... Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він i стьобнув батогом коняку.
Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся: - Клюкнув,—_ сказав він,— бо служба така... От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: «Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?»
— Я чоловік тихий,— одказує єхидно дядько,— не трогай мене - повік не зачеплю... Задощилося,-.— мiняє кліщуватий тему,— прямо день у день дощі, дощі... Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть,— Нiколай Нiколаєвич Одес зайняв?
- Брехня,— впевнено одказує Собачка,— ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?..
- Так… на базарі балачки велися... — i маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки.
На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя клiщуватого i плигнув на зелену дугу...
— Млинці печуть,— плямкнув апетитно Собачка,— а я, мабуть, борщ буду доїдать...
- Шуткуєте…- одказав дядько.— Хіба при ваших достатках закашлявся,— Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили… Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде,— додав він i нетерпляче ждав відповіді Собачки.
- Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що iмєєш власть — не буду палить, а раз для самообману... Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..

читати