Завантажити

бо старших парубків немає. Семен Петик є, так він ходить «на чужу», на хутори. Він і там нарозхват.
Василі починають польку. Силка грає з медіатором4 з плексигласу, на кожній струні окремо, як на мандоліні, Обора всіма пальцями, по всіх струнах разом (у нього «хтора»), а я пробую бубну—кийком, ліктем, об коліна, — щоб не чути було брязкала. Затим вступаю легенько, непомітно. Василі наказали мені: «Ти бери такт, от і все». То я й беру такт.
А дівчата наче ждали — та ждали, ми знаємо — вже йдуть он при місяці, мережаною від гілля на деревах стежкою, і Маня голосно регоче, щоб ми почули, що — йдуть. Мені уже сімнадцятий рік почався, і вона каже, що я дуже хороший. «Ти такий хороший, Павле, що — не знаю...» Вона до мене щоразу підсідає, і як не сміється, то зітха. Оце вже півроку, мабуть, Василі, Силка та Обора, кажуть: «Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що ти жевжик, і піде до Петика». Хай іде, про мене... Якщо вона така.
Дівчата підходять. Усі під ручку, заплетені, у хусточках.
— Здрастуйте, хлопці!
— Дра'! — одказуємо ми. Раніше, доки не носили форми, просто здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.
— То можна й сісти чи стояти?
— Сідайте, в ногах правди нема.
Підрегочують, сідають. Маня вибирає місце між мною і Кібкалом. Вмощується затишно між нашими шинелями. Чую: тернулася об моє плече, злягла на нього трохи. Нарошне... Що я — маленький?
— Добрий вечір, — каже мені на вухо, тихенько.
— Добрий вечір, Маню.
Спіткнулися ми таки: Василі невлад бренькають, я невлад вибиваю.
— О, взяли збили! — вигукує Силка; — Давай заново. І ми починаємо спочатку: «Ой ти, полька, закадрелька...»
Мені треба, щоб ліктеві, було вільно вибивати. Кажу Мані:
— Одсунься трохи, бо ліктем ніяк ворушити. Вона одсувається трохи, пхаючи Василя Кібкала до краю лавочки.
— Кому кохання, а кому штовхання, — кисло мимрить Василь. Натякає.
— Ти тепере, як воєнний, —вигинається до мене Ма-ня, щоб не підбити ліктя.
— Така форма, — кажу. І дзеленчу брязкалами, струшуючи бубну, потім знову вибиваю кийком.
— Хло, давайте «Ой ти, Галю», — просить Оля Єхнич.
— Можна, — погоджується Силка. Музикою у нас заправляє він: вказує, коли як грати, коли як вибивати.
Ми починаємо «Ой ти, Галю», що «хорошого стану, а хто ж тебе любить буде, як я перестану».
Хлопці й дівчата співають. Гарно виходить: і весело, і жалібно трохи. А я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвінкий і ледь-ледь тремтить, як вона високо бере.
— Та й ким ти будеш? — тихенько питає вона посеред пісні. — Шофером чи трактористом?
— Слюсарем, — кажу. — 3 металу що ото все роблять. Лопати... і все таке. А майстер казав, що вивчимось, то сережки вмітимемо...
— І мені зробиш? — Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очі.
— Не знаю... Металу треба. Золота або срібла...
— Можна і з п'ятака. Я у перекупок на базарі бачила, такі ловкі-ловкі!
— Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.
— Ти, Маню, або співай, або балакай, — кидає Василь Кібкало. — Він нічого не робить, ні співає, ні грає. І сердиться, як Маня до Мене говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хіба я що!
— А ці, як їх — «сороковки», що в дівчачому училищі, красиві?
— Всякі є.
— Ти там собі ніякої ще не надивив?
— Та ні... — кажу. — Дрібні вони ще, на «шкентелі» ходять.
— Гляди, бо я плакатиму, — шепоче Маня так близько, що торкається губами мого вуха, і мені стає жарко.
— Ти он до Кібкала обізвися. Бачиш, надувся.
— Ну й нехай!
— Твоє діло.
Кібкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми і каже кисло:
— Ти вибивай, а не — сачкуєш.
— А ти не лізь! — Маня сердито відштовхнула Василя. — Заграйте, хлопці, «Чорноморця», — попросила вона і почала неголосно:
Чорноморець, матінко,
Чорноморець,
Вивів мене босую
На морозець...
Вхопила повітря, як схлипнула:
Вивів мене босую
Та й питає:
Чи є мороз, дівчино,
Чи немає?.
Я не вибивав і не брязкав. Так сидів і слухав. А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю — не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...
Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, й чорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумно пахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігом жовтітимуть днів два, якщо не буде морозу... Отак десь і тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно. Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то...
Ой, нема морозу,
Сама роса,
А я молодая

читати