Завантажити

довгий, сухий, сивий — і свариться на нас пальцем. Тоді ми одвертаємося, вдаючи, що й не думали дивитися на його абрикоси.
Спускаємося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, ховається за вітряк над проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана підгорілим покарьоженим листям з кленів над дорогою — воно лускотить під босими ногами, ламається. Не доходячи до Штокала, сідаємо взуватися, щоб селом іти при повній формі. Зав'язуємо шнурки, а самі зоримо спідлоба на абрикоси, їх ще багато, аж гілля гнеться, і вони сяють у низькому довгому сонячному промінні, горять жовтогарячим багаттям і пахнуть. «Дз-з-з», — гудуть оси та бджоли попід тим багаттям.
Ні Штокала, ні баби не видно у садку.
— А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! — шепоче Силка. — Тільки не дивіться туди... Підождемо, поки смеркне і... Хоч по жмені.
— Ну да, ми накрадемо, а він в училище докаже? І виженуть, — кисло пророчить Кібкало.
— Та хіба ж це крадіжка, як по жмені? — дивується з нього Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повні, червоні від хвилювання і в дрібному пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пілотка над ним стирчить, поставлена руба — мала. На Силчину голову усі наші пілотки малі. А на Кібкалову — великі, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому пілотку, і вона смішно стирчить ззаду курячим гребенем.
— Ви — як хочете, а я пішов. — Кібкало плаксиво наставляє вгору свої кілочки-брови і йде геть, підкидаючи худими кульшами польову сумку.
— Ну й хай іде! — втішає Силка мене та Обору. — Ми й самі, еге ж, хло'?
Обходимо стороною Штокалів садок, сторожко оглядаючись, а чи ніхто нас ізвідти не бачить, і, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в провалля аж до дна. Щурики вилітають зі своїх нір у червоній глиняній стіні над нашими головами і зчиняють переляканий лемент, ширяючи над проваллям. У нас його звуть ще «стінкою», бо дуже крутосхиле: потоки з Писаревого лісу прорили. У проваллі холодніше, ніж там, на горі. Тихо шумить вода, чиста, з лісових джерел. Напилися, лежачи і вмочаючи носи у воду, — холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
Щурики потроху змовкають і знову зі швидкого лету, стрілами влітають у свої нори-гнізда. І як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить глини. Складе їх, зведе хвостик-ножички докупи і — фіть — уже в норі.
Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутеніє, вода чорнішає і шепотить-шепотить... Ми мовчимо і водимо очима, як справжні злодії.
Хліб мій у кишені, двісті п'ятдесят грамів, аж до матерії прилип. Як же це тітка Ялосовета вечерятиме без хліба?... Нічого, скоро, казано, даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цілу зиму куліші. Куліш, якщо густенький, можна і без хліба їсти... А втім — чого ж без хліба? Я ж носитиму потроху. Нічого, тепер, як я в училищі, не пропадем. Одежа є, сімсот грамів хліба щодня. Дров на саму хатину небагато треба. То як велика хата, тоді не настачиш.
— Вовків за війну розвелося, як чортви, — шепоче Василь Силка. — Вчора на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлівчику стіну і забрали козеня. Плакала баба — страх. Вона плаче, а коза й собі: ме-ке-ке, ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
— А я не боюсь в'овків, — каже Василь Обора. — Я, як упіймаю хоч одного, то задушу — і все.
Ще б! Обора такий сильний, що... Він брав колись в обидві руки по дві німецькі протитанкових міни і виважував поперед себе.
Поночі вже. Зорі над проваллям блимають. Звідси вони більші і яскравіші. Недарма кажуть, що з колодязя і вдень можна зорю побачити.
Холодненько. Вже і дрижаки у тіло вступили. Сидимо-сидимо, тоді то у Силки, то в мене плечі смик-смик! Самі. В Обори ні, а в нас.
— П'омерзли?—питається Обора. — А мені байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в хаті б'осий, бо мати кудись п'ішла і ч'оботи взула. Т'ак я в'искочив на к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу — і в хату. Так і зашпорів не б'уло... У мене шкура б'ичача.
Прислухаємося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися сидячи. Дзеленькання — далі, далі. Стихло А-а, то мірошник з млина пішов, ключем подзеленчав
— Так, — ляснув себе долонею по коліну Василь Силка, — ти, Па, сиди тут, а ми з Оборою на розвідку.
Василі подралися вгору, покотилося груддя з-під їхніх черевиків і забулькало в струмок.
І тільки-но за ними стихло, чую:
— У-У-У-У…— десь за млином.
Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? І знову:
— У-У-У…— жалібно-моторошно так.
«Вовк? Ві-ін, вовчик-братик!»
Видно, голодний... Бо таки дуже жалібно виє. Вгорі хекають Василі, сунуться разом з груддям де мене.
— Вовкулаку чув? — питають.
— Чув. Ну, що там?
— Швендяє по садку... Блискає цигаркою і кашляє, аж у грудях реве. І ти скажи, не спиться ж йому! Уже по селу ніде й вогника.
І знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином.
— Чого він тож-то коло млина

читати