Завантажити

забинтованою рукою підбіг до поліцая.
— Ану, витрушуйся з тепла. Поліцай мовчки скинув бекешу.
— Звідкіля він, люди? — спитав Оксен.
— Хутірський. Із Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать і дужі руки поліцая.
— Орав би ти землю, жито сіяв. А тепер відведіть його до коменданта.
Поліцая і німця відтягли до коменданта, що стояв під, тополею.
— Що будемо з ними робити, люди?
— Судить! Хай кладуть своє життя за наше гореї
— Повбивать їх!
— Жили з нас викручували. Смерть їм!
Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожежі червоні і лиховісні.
— Ну що, доплигалися на нашій землиці? ^ — Стріляй їх, командире. Ми хочемо глянути, як вони по снігу качатися будуть.
Оксен прикликав двох партизанів із автоматами:
— Відведіть їх у сніги.
Їх зв'язали віжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В очеретах затріщали автоматні черги — і все стихла. І раптом дзеленькнули у вікнах шибки і нашорошилися стріхи — сильний далекий вибух вирвав із пожежі цілий стовп іскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався:
— Спокійно, люди! То наші партизани-підривники зірвали у Матусевому мінний склад. Людиі Я знаю — тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже гонять і б'ють. Наші війська розгромили фашистів під Москвою і пруть їх далі. Вся земля горить під їх ногами.
До Оксена підскочив вершник і, перегнувшись із сідла, щось тихо сказав. Оксен затривожився і, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи.
— Із району у ваше село їдуть карателі, — сказав він тихо, але всі почули його слова, і юрба сколихнулася. — Ми зустрінемо їх. А ви стійте один за всіх і всі за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в ліси, в хутори...
Він здійняв папаху, поклонився на всі чотири боки мовчазним дідам і, пригарячивши коня, повів загін за село.
Кілометрів за чотири від села зустрів німецький ар'єргард — посилений загін поліції. Билися з годину. У снігах хропли конаючі поліцаї і матюкалися, коні бігали без вершників, іржанням тривожили ніч. Німецькі міномети чохкали із-за бугрів, кулі просівали сніги, і Оксен вирішив відходити в яри.
Він добрався до лугів і зустрів ще п'ятьох партизанів. Один поранений в руку, другий — у плече.
— Якісь кінні за нами гналися. Мабуть, поліцаї, — сказав один з них. — Ми їх з коней позбивали, вони й відстали, — закінчив він насмішкувато.
Оксен вислухав не дуже захоплено, він зрозумів, що якщо їх намацали тут, у комишах, то треба негайно ьід:-одити далі, бо за цими гашізїься хтось такий, що добре знає місцевість.
На приташанні було світло, як удень. То горіли комиші.
«Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота».
— Пішли, — тихо наказав Оксен.
Ступський луг проскочили за годину і зупинилися, ошелешені: попереду ясно вимальовувалися чорні фігури вершників, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся і повів своїх людей на північ, до манилів-ських ситнягів. Але і там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тоді Оксен пішов на риск — він вирішив іти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лісів.
Тихцем перебралися через гнилі рівчаки, непоміченими вийшли з лугу і тільки хотіли йти степом, як помітили п'ятьох вершників, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугів, а четверо стали обережно обходити оксенівців, не роблячи жодного пострілу. Один з оксенівців став на коліно і пустив по них довгу чергу. У снігах застогнав кінь, вершник спішився; троє продовжували переслідування.
Вдалині чулося кінське іржання, вітром доносило слова команди і гнівну німецьку лайку. Щохвилини злітали ракети, сніги зеленіли, наче парчеві ризи.
Оксен зрозумів, що степом продертися не вдасться, і завів своїх людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенівці сиділи, прислухаючись. Угорі ясно чулися людські голоси, біганина.
Оксен вийняв із піхви шаблю і став розчищати сніг. Всі зрозуміли і теж заходилися розгрібати сніг. Земля була мерзла і тверда, і вони рубали її ножами від гвинтівок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корінням і корчомаками, знайденими у -яру. Угорі злітали ракети, людям стало видніше, і вони знаходили дещо для захисту: камінь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снігом криницю, розібрали зруб і перенесли до окопу. На горі чули їхнє вештання, але не стріляли — хотіли взяти живцем.
О четвертій попівночі оксенівці закінчили свою роботу, підрахували патрони, зарядили зброю, і кожен зайняв своє місце.
Оксен сів біля дуба, коріння якого перепліталося в окопі, і, загорнувшись в кожушок, закрив нарізані вітром очі. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об сніг, хтось напомацки заряджає диск і дзвенить патронами, і цей дзвін дуже гучно віддається в його грудях, хтось стукає металом об метал, і від того стуку трудить в зубах, потім хтось

читати