Завантажити

Явдоха визирала з-за її плеча.
Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій — знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.
Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька за-жебонів їй на вухо:
— Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля — однаково.
Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону:
— Всіда перед цим ділом впотрібляю... Уляна налила, він випив, розгладив бороду.
— Ну, де ж породілля? — і поліз у світлицю. Уляна завернула його назад, налила ще склянку.
— Пийте на здоров'я, а новородженого ми самі прийняли.
Шкурупій випив, засунув щипці в торбину:
— На сьому до свідання. А ти, хазяїн, відвези мене на Блажнівку. Там серйозне осложнєніє после отьола.
Йонька вибіг запрягати. Уляна кивнула на двері і сказала Явдосі:
— Ото бачиш? Отак і живу.
— Та й у мене — не кращий, — зітхнула Явдоха.
...Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.
Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.
— Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, — світилася Орися.
Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.
Йонька і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:
— Хлопчик — то прибуток на хазяйстві. А дівчина — катзна-що. Піде — і півхати з собою потягне.
Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю — подруга Орисі — Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками — викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування — кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, і не чути було його цілими годинами. А щось не по його — знову пхенькав і всім тілом вив'ю-нювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок — бабиною крайкою.
— Іч, характер свій показує, — буркотів Йонька. — Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна відганяла Йоньку від колиски:
— Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.
Йонька йшов, бо що зробиш — ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.
«Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло — від баришника», — і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.
XV
Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося' коняче хропіння. «Куцу-куцу, куцу-куцу», — клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.
Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:
— Стой! Хто йде?
— Ступська поліція.
— Паняй ближче.
Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.
— Це ти, Саливоне? — запитав, приглядаючись.
Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув «гех» і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.
Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.
Оксен допитував:
— Куди ви їхали?
— У ліс ловити партизан.
— У тебе пропуск з комендатури?
— Там. У того, — клямцав зубами поліцай. Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.
— Гони на Ступки, — наказав він, сідаючи в сани. Мозолим поліцай не міг розібрати віжок, — з-під льоги тягло смородом.
— Ану, піди витруси своє добро.
Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.
Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг

читати