Завантажити

полегшення на її руки, і. вона не помилилася. Тимко відпросився на два дні в бригадира і захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсім був розлігся та позаростав бур'яном; нарубав у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре діло — відніс до бочкаря на обручі з тим, щоб той понабивав діжки, які вже зовсім порозсихалися в погребі. Покінчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до роботи: -перекрив із дідом Інокентієм хлів (стара крівля зовсім перетліла), заново вшив погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч ні, а води доброї не 'покуштуєш. Отже, вирішено було спочатку заготувати зруб і тоді вже братися до колодязя.
Орися більше поралася в хаті: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубці півників, з яких Тимко підсміювався, говорячи, що ті півні схожі на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчіркою та покрикувала за те, що він швендяє сюди-туди та зриває примазану долівку. Після порання Орисі все в хаті покращало, поніжнішало і набрало зовсім іншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою світличкою, вимиті вікна заблищали шибками і пустили в хату цілі снопи сонячного світла, і вся хата розправилася, попросторнішала, і голос у ній звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала біля Ташані осоки, потрусила в сінях і в світлиці — всюди запахло гіркуватим болотняним душком.
Незважаючи на те, що обоє — і Тимко, і Орися — були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.
— Чого ти на мене так дивишся? — питав він, усміхаючись.
— Хто, я? Я нічого. Я просто так... — паленіла вона обличчям, ховаючи під довгі вії тугу своїх очей. — Прийшла ось глини надовбати, щоб припічок підмазати...
Тимко знову брався до роботи, а вона непомітно русалкувала над ним, пестила люблячим поглядом, слала на його обличчі голубінь своїх очей, вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчі коханого. Особливо подобалося їй, як при роботі чорним розкучерявленим заслоном падає Тимкові наперед його чуб і при кожному рухові тремтить смолистими кільцями, ніби хтось невидимий підкидає на руці смушок з молодого баранця. І Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботі, закидає його назад рвучким рухом голови, і цей рух вона особливо любила і милувалася ним, бо в такі хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не дає на себе накинути вуздечки. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого, але саме це і вабило її до нього, ота чоловіча незборима сила, якою він дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову поверталася до свого діла, але ненадовго.
Якось, коли він городив тин аж біля Ташані, на леваді, вона прибігла до нього заплакана і, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як хмелина на явір.
— Тимку, он коноплі... Ходім посидимо трішечки...
— Що це тобі в голову збрело?
— Скучила за тобою... Ніби вік не бачила. Вони йшли і сідали під коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
— Хороше мені з тобою... А тобі?
Тимко випускав із рота блискавку зубів, гарячими долонями гладив її набухлі молодістю перса, що пружинили крізь кофточку.
— Всі ви, баби, кошачої породи: хто погладить, до того і йдете.
Проте, хоч Тимко і сміявся з Орисиних химер, він, сам того не помічаючи, теж хибував на них.
— Жінко, — часто звертався він до Орисі. — Піди принеси мені тютюну. Він лежить на карнизі.
Тютюну в нього було півкисета і вистачило б на два дні, але він заставляв Орисю принести тільки для того, що йому було дуже приємно сказати «жінко» і відчути, що біля нього е людина, яка робить йому дуже люб'язно дрібні послуги.
Деколи напосідали на нього страшні і нічим не виправдані підозри і ревнощі, особливо після того, як він якось зовсім випадково зустрів Орисю та Сергія. Після цієї зустрічі Тимко ходив похмурий, скупився на ласку і по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисі полютілі черкеські очі. Орися догадалася, що причиною гут Сергій, оббігала його десятою

читати