Завантажити

метушаться, як вівці в кошарі. Взяли одну лінію, взяли Другу, а до третьої дійшли — і стали. Гранітна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б'ють — не пробивають, кулі також не беруть. Підбігає до мене командир дивізії, трохи не плаче. «Виручай, — каже, — товаришу Горобець, порадь мені, як цю прокляту стіну взяти». Подумав я, подумав, а тоді й кажу: «Підтягніть артилерію і смаліть прямою наводкою». А він розвів руками та: «Що ж, — говорить, — артилерію підтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь відкривали? Горло ж зовсім захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче підходящий». — «Що ж, — кажу, — це мож-. на». Відкашлявся та як крикну: «Прямою наводкою по ворожій крєпості з усіх, що єсть, орудій, плії» Матінко моя ріднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нічого не чути. Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку — трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: «Зараз, — кажу, — стіна завалиться, бо вже тріщить». І справді—не пройшло і двох хвилин, як вона шар-рах! Тільки пилюка стовпом, як із старої клуні. Коли пилюка трохи розвіялася — дивимося: сидять фінни рядочком, руки попіднімали, а біля них оружіє в купку складено. Потис мені командир руку і каже: «Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди». І правда — нагородили мене медаллю. Одного золота триста п'ятдесят грамів було.
— Та й чого ж ти її не носиш?
— Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фінський снайпер кулею відбив.
— Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!
— А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловіка, як воно на війні трапляється. А діло було так: тільки я нахилився, щоб халяви на чоботях підтягти, медаль, це ти сам розумієш, одвисла, а він у цю секунду — тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не інакше, як «зозуля» вдарила.
— Що воно за мара? — не розчовпав Павло Гречаний. — Хіба там і зозулі стріляють?
— «Зозуля» — це стрілець такий, снайпер. Рідко коли буває так, що в шапку поцілять, а то все більше в голову. Рушниця в нього не така, як у всіх, а з біноклем і приближа. Як наведе на чоловіка, то вже, вважай, кришка. Я тих «зозуль», може, штук із дванадцять ізняв.
— І не боявся.
— А чого боятися? Раз народився, раз і помирати. — Охрім пихнув цигаркою, кинув її на землю і затоптав чоботом. — Раз викликає мене командир корпусу і каже: «Даю тобі секретне завдання — познімати по фінському фронту всіх «зозуль», бо від них немає життя. Розроби собі план і вечором принеси на затвердження». Цілий день лежав я в землянці, складав план, і до мене нікого не пускали, бо, самі знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, він побачив мене, налив мені чаю і каже: «Ну, викладайте, що ви там таке придумали?» Я показав план і говорю, що требуеться мені форма фінського офіцера. «Навіщо ж вона тобі потрібна?» — дивується командир. А я й відповідаю, що поки що це секрет. «Ну що ж, — каже командир корпусу, — зараз форма буде». Зняв трубку, подзвонив у телефон — не пройшло й п'яти хвилин, як приносять мені форму. Да-а-а... Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами і пішов у ліс. Іду — а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту смик і потихеньку просуваюся далі. Коли це чую — шелеснуло щось на сосні, і сніг на голову посипався. Зирк — а на гілці фінн сидить, тримає в обох руках гвинтівку з біноклем і долонями вух'а розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Він зліз, став переді мною навитяжку, щось белькоче і на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтівку до пуза і — кроком руш до нас в окопи. Він руки вгору підняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
В цей час за тином щось шелеснуло, і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом:
— Німці !!
Охріма як вітром здуло. Біс його знає, де й подівся.
— А-ха-ха-ха-ха!
— Гик-гик-гик!
— Бгу-бгу-бгу! — сміявся навіть Павло, викидаючи з грудей важкий, як вальки глини, сміх.
— Охріме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, — кликали його дядьки, але він не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву і аж сичав, чухаючись, так йому свербіли ноги.
XXV
Не кожному в руки щастя йде — від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка — тітка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих літ, що промайнули в самотині та вдовуванні (чоловік помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до мо-лодяток, бо важко і сумно їй жилося одній; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильці, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стіл посадовила, вийняла із скрині розшитий калиною рушник, послала молодятам на коліна, припрошуючи покуштувати пирогів із картоплею та сметаною. Беручи нових пожильців, господиня надіялася на те, що прийде

читати