Електронна бібліотека/Проза
- ДружбаВалентина Романюк
- Лілі МарленСергій Жадан
- так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
- СкорописСергій Жадан
- Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
- Лиця (новела)Віктор Палинський
- Золота нива (новела)Віктор Палинський
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
переставляючи босі ноги по вже скошеній густій, зрізаній, як бритвою, щіточці трав'яного прикоріння, Тимко відчував холодну і липку в'язь лугової землі, і почуття це було неприємним і навіть бридливим, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха, вицілу-вана сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, почепившись манюсінькими світлими крапельками, притаїлись росинки і яскраво поблискують, як надрібно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної при землі краси. «Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі», — роздумував від, спершись на кісся і з хвилюючим почуттям милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.
Але одного разу на повному розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця — ромашка. Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квіточку називають невісточкою, і те, -що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточка, невісточка», — і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї-росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.
«Трінь-трінь, трінь-трінь!»—почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика: «Дід Інокеша клепає коси, — усміхнувся Тимко. — Ач, як розходився». І йому пригадалася одна весела примовка, яку він знав ще в дитинстві і став повторювати її в такт помахам коси. Він почирав фразу, як тільки з розгону замахував косою, і закінчував її лише тоді, коли коса, зрізаючи соковиті стебла, виходила із трави:
Косарики плужки кують,
Косарики плужки кують...
«І зозулі кують, щастя-долю дають.
І ми з Орисею...
Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка». Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.
Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:
— Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.
— Хлопці! Підходь закурювати! Ну! — весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг — кисет був уже пустий.
— Оце так! — лаяв його Марко. — Усім догодив, а сам лишився без тютюну.
— Нічого. В мене дома ще є, — весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Та-шані.
— Що це з ним сталося? — дивувались косарі. — Чи не ташанська русалка його прилоскотала?
— А чого ж! Хлопець молодий.
Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.
На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня. Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.
Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер
Останні події
- 20.01.2026|11:32Пішов із життя Владислав Кириченко — людина, що творила «Наш Формат» та інтелектуальну Україну
- 20.01.2026|10:30Шкільних бібліотекарів запрошують до участі в новій номінації освітньої премії
- 20.01.2026|10:23Виставу за «Озерним вітром» Юрка Покальчука вперше поставлять на великій сцені
- 20.01.2026|10:18У Луцьку запрошують на літературний гастровечір про фантастичну українську кухню
- 20.01.2026|09:54Оголошено конкурс на здобуття літературної премії імені Ірини Вільде 2026 рок у
- 20.01.2026|09:48«Книжка року’2025»: Парад переможців: Короткі списки номінації «Минувшина»
- 19.01.2026|15:42«Книжка року’2025»: Парад переможців: Короткі списки номінації «Дитяче свято»
- 14.01.2026|16:37Культура як свідчення. Особисті історії як мова, яку розуміє світ
- 12.01.2026|10:20«Маріупольська драма» потрапили до другого туру Національної премії імені Т. Шевченка за 2026 рік
- 07.01.2026|10:32Поет і його спадок: розмова про Юрія Тарнавського у Києві