Електронна бібліотека/Проза

«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Завантажити

 

Галина Пагутяк. Все впирається у те, що ми вважаємо традицією, а що її руйнуванням. Руйнування більше впадає в очі – це примітивізація і спрощення людини та її мови, вилущення її з українського краєвиду, і зневага до села. За бортом залишилося те, що Україна насправді урбанізована. За часів Речі Посполитої магдебурзьке право в Галичині мали навіть села, культура міського самоврядування була дуже висока. Та й на сході України також, але там усе було розтоптане російським самодержавством. Просто наші «класики» не знали і не знають історії і літератури свого народу. Їх наче вкусив ґедзь і вони мчать на захід, намагаючись порятуватись у водах європейської культури, стати пошвидше європейцями зовні, всередині залишаючись колишніми комсоргами і піонерами. А молодші – за ними. Причому старші прилаштували українське низове бароко до постмодернізму, оголосивши себе послідовниками певної традиції. Натомість на заході їх почали сприймати за лівих, а в Московії за веселих хохлів. Тобто спрацював комплекс меншовартості, а оскільки новітні культуртрегери виявились дуже амбітними, то почали розправлятися з високою традицією і переконувати, що цілий світ такий самий. Знайшлося і слово, яке перекочувало навіть у критику – СТЬОБ. Дитяча хвороба епатажу перейшла в щось значно серйозніше. Образно кажучи, шансон і блазнювання перетворили українську літературу на тюрму, де були політичні, над якими знущалися блатні. Зараз це все ще існує, але вже трохи притихло.

Знаєте, я ніколи не ворожила на тих, хто лишиться в літературі, а хто ні. Може, я ще зміню свою думку з часом щодо тих чи інших книг, однак буду безмежно рада, коли читач голосуватиме за книгу, а не за гучне ім’я. І коли класика стане священною коровою за суспільною згодою.

Олександр Клименко. Не знаю нічого кращого за класику – давню і сучасну. І сьогодні з’являються твори як нагадування про високу традицію – від Сковороди і Шевченка до Підмогильного і Тютюнника. Я виріс на класичній дитячій літературі – на книжках Трублаїні, Нестайка, Стельмаха, Малика, без яких мені було б складно звести до спільного знаменника пригодницькі світи Жуля Верна і Луї Буссенара із тим реальним українським світом, в якому дорослішав, обриваючи хміль на колгоспному полі у маминому селі. Радянський інтернаціоналізм був покликаний розмивати межі національної свідомості так само, як радянські генератори електронних шумів – глушити «ворожі» голоси, з яких можна було довідатися про The Beatles, Queen, Led Zeppelin та Майлза Девіса.

Мене дивує поверхове – без розуміння тих вершин, на яких опиняєшся у процесі читання, – вивчення класичних творів. Дивує, як можна при першій нагоді зраджувати літературним взірцям, вихваляючи писанину сучасних місіонерів від культури і намагаючись урівнювати не порівнювальні величини. Класика формується століттями із поодиноких творінь. Небагатьом письменникам вдається втрапити написаним рядком у класичний вимір.

У когось із літературознавців я прочитав про те, що творчість Платонова є виправданням усій російській пролетарській літературі. Тобто вся радянська письменницька номенклатура – а це ж величезна армія писак – користувалась матеріальними благами, співала оди і грала у хвалебні труби, а тим часом переслідуваний Андрій Платонович своїми творами виправдав і зафіксував у слові, але не їхню творчу та людську вбогість, а трагічний історичний момент. Тому сучасні ліві митці, експлуатуючи у своїй творчості квазіпролетарську атрибутику, на фоні Платонова виглядають смішними карликами.

У чому, на Ваш погляд, полягає письменницька справжність?

Г.П. Це дуже круто за Дмитром Дроздовським вважати Андруховича вищим за Шекспіра, а Ганну Герман ставити поряд з Фолкнером. Можливо, хтось захоче у цьому переконатись і прочитає Шекспіра з Фолкнером. Теж непогано – введе у культурний обіг панів Шекспіра й Фолкнера.

Коли ми орендували приміщення для зустрічі з біженцями в російському культурному центрі, там були гори книг номенклатури соцреалізму. Бібліотека роздавала ці книжки, от я й прихопила грубезний том – роман «Сталь і шлак», щоб познайомити свою дочку з цією течією. Бо сама вже начиталася того донесхочу в університеті. Автор, до речі, був з Донбасу і писав російською мовою. Це можна читати замість Подерв’янського, бо я не люблю матюків. І це сприймали серйозно, платили грубі гроші. В Будинку творчості в Ірпені панство мешкало в червоному корпусі місяцями і дивилось на всіх з гонором. А я пам’ятаю Миколу Лукаша в дитячій шапочці з помпоном і куцому пальтечку, як він щиро посміхався побачивши нас з подругою, які вирішили повалятись у снігу.

Скільки б ми не вибудовували ієрархії, в літературі як правило на вершині опиняються з часом ті, хто був у самому низу. Я в таких випадках раджу фанатам і адептам знайти 8-й том Історії української літератури і почитати. Вадиму Собку і Любомиру Дмитерку там присвячено десятки сторінок, натомість Григора Тютюнника згадують лише раз. А про дисидентів взагалі не згадують.

Імунітет від марнославства – без цього письменник не визріє ніколи. Справжність для мене – це автентичність. Якщо ти паскуда, то пиши як паскуда, якщо ти доброчесний, то будь доброчесним в літературі. Тобто залишайся всюди самим собою. Люби свою справу і тих, для кого працюєш.

Ми з Вами читали одні й ті самі книги. Коли я виросла, то мені пощастило купити ті видання в букіністів. У мене в хаті ціла полиця пригодницької літератури мого дитинства, де поряд українські й зарубіжні автори. В дитинстві ми дуже демократичні. Це дорослі створюють ієрархії та рейтинги. А має бути лише еталон.

О.К. Деякі люди, можливо, думають, що ті, хто нищив українську культуру в 30-х роках минулого століття, відрізняються – у гірший, тобто у більш диявольський бік – від тих, хто робив те саме в останні десятиліття. Насправді ж і вбивці і номенклатура (у тому числі й називана творчою) завжди були і будуть однаковими – сьогодні так само, як і колись. Усілякі табачники, поплавські й кулиняки тільки на перший погляд є кращими за януковичів, захарченків та пшонок. Ганна Герман зі своїми книжками теж начебто має невинний вигляд у порівнянні з тими, хто віддавав накази снайперам стріляти на ураження по протестувальникам. Та якби не Революція Гідності, яка кров’ю зупинила ще більшу кров, то логічним продовженням «драконівських законів», прийнятих Верховною Радою 16 січня 2014 року, могло, приміром, стати будівництво концентраційних таборів, в яких один за одним щезали б українські патріоти. У такому припущенні більше реалізму, аніж сюрреалізму. На щастя, так не сталося. Однак чи означає це, що новітній Сандармох, якого вдалося уникнути, не лежить кривавим клеймом у тому числі й на «талановитій, наче Фолкнер і Маркес», письменниці, про презентацію книжок якої пишуть в «Літературній Україні» і яку хвалить Дроздовський? Риторичне запитання.

Г.П. Я пригадую, як на барикадах у Львові, коли почався розстріл Майдану, нам порадили закривати обличчя, хоча ми вже засвітились за місяць і це не допомогло б. Особистий досвід допомагає зайняти правильну громадянську позицію. До таких осіб, які закликають поставити мистецтво над спротивом, у мене однозначне ставлення. Коли ще не було Майдану і пані Герман видала книжку, було чимало людей, які дуже лояльно поставились до цього: ходили на презентації, брали автографи. І коли чоловік Герман подався у письменники, теж казали: «Та він непогано пише!» Гітлер теж писав непогані картини, а Сталін – вірші.

Мені здається, що критика у таких випадках повинна ігнорувати повністю книжки одіозних авторів, а журналісти не приходити на презентації. Ігнорувати видавництва, які їх видали. Навіть не писати розгромних рецензій. Мовчання – це найбільша кара.

Але у нас все навпаки. Ігнорують книги, які виходять за межі укрсучліту. І вовтузяться довкола книжок, що не мають нічого спільного з літературою, як-от книжки Надійки Гербіш, яка, певно, й не розраховувала на таке обговорення. Бо в неї це паралітература, і ця жінка не виглядає марнославною, мені її шкода. Але якби вона була секретаркою Януковича чи агентом КДБ… Такі речі слід розрізняти. Я не могла б навіть у руки взяти книжку Герман, не те, що її купити.

Знаєте, коли померла мати Герман, люди не захотіли ховати її в тому селі, де вона мешкала, поховали в іншому. Це страшне прокляття. І не тому, що то була мати Ганьки Герман, а тому, що вона була дуже поганою людиною, і навіть влада тоді ще Януковича не могла нічого вдіяти. Це безпрецедентний випадок, бо наші люди шанобливо ставляться до мертвих.

О.К. Ви сказали про проекцію паскудства й доброчесності на письменницьку творчість. А все справді починається з людини, з її чеснот та недоліків. Людина і письменник у часі життя зростаються настільки щільно, що інколи треба бути неабияким психологом чи навіть висококваліфікованим психіатром, аби збагнути рівні взаємопроникнення людини і літератора. Я частіше читав Еріха Фромма, ніж Зигмунда Фройда. Органічна й легка людина і до купи збирається легко та органічно. Коли ж письменник кліщем вгризається в людську сутність, яка намертво вросла в скалічену письменницьку психологію, то це вже діагноз – автентика на узбіччі. На узбіччі здорових духовних і душевних шляхів.

В одній зі своїх лекцій Ошо казав: професійна діяльність є наслідком звуженого розуму і утилітарного підходу до життя – це щораз більші знання про щораз менше. Чим конкретніше мислить людина, тим комфортніше вона почуватиметься у світі. Але, стверджуючись у матеріальному вимірі, вона якоїсь миті відчуває себе витісненою зі світу духовного. Мабуть, тому всі ці напомаджені істоти, накачані ботоксом та силіконом, такі розумні й імпозантні на екранах телевізорів і такі безпорадні й нікчемні у церкві. Це дуже нещасні люди. Тож їхньому матеріальному благополуччю не треба нікому і ніколи заздрити.

Убивство Нємцова співпало у часі з самогубством Чечетова. Але ім’я російського опозиціонера, який лежав застрелений неподалік демонічного Кремля, асоціюватиметься зі світлом, тоді як ім’я одіозного члена Партії регіонів – з брехнею та сімнадцятим поверхом – останнім трампліном у вічність. Чи спас би свою душу Чечетов, якби встиг написати, як і Герман, художню книжку і презентувати її в Брюсселі? Навряд.

Г.П. Гідними заздрості вважають себе не лише політики і багатії, а й деякі успішні письменники. Спершу вони хворобливо реагують на критику, а потім використовують критику на себе як засіб піару. Аби говорили. Мовчання для них – смерть. Це дуже поважний сигнал для суспільної моралі.

І третя стадія – комплекс надлюдини. Ірена Карпа, літераторка і співачка, обкладає матом усіх, хто вимагав від журналістки Савостіної перейти на державну мову, оскільки на прохання вона не реагувала. Риторика Карпи настільки брудна, що мала би бути якась реакція письменників. Але всі дружно промовчали. Обізвались лише не-письменники. Якби я чи Ви дозволили собі такий виступ, люди подумали б, що нам зламали сторінку в Фейсбуці. Але не у випадку Карпи. У літературі ми можемо прикриватись персонажами, в житті – ми повинні дотримуватись певної суспільної угоди. Не тільки задля професійної репутації, а й задля спасіння душі, оскільки у нас є діти, на долю яких слави вже не перепаде, але їм доведеться нести тягар ганьби.

Неправильно потрактовані, або просто використані, Ніцше і Фройд дали противникам етики маневри для спекуляцій лише тоді, коли етику відкинула філософія, про що писав ще Альберт Швейцер. Оце плоди й визріли.

О.К. Інфантильні або замасковані під інтелектуальне чтиво книжки, коли їхній теперішній читач подорослішає, здадуть в утиль. Візія ідеального літературного раю – це коли в майбутті макулатурного сміття не буде взагалі. Раніше мені подобалося іронічне визначення – паралітература. Але згодом подумав, що аналогія з параолімпійським спортом не зовсім коректна: здоровий спортсмен і спортсмен із фізичними вадами йдуть до перемоги, докладаючи однакових зусиль, проте параолімпієць мусить не лише тренувати тіло, а й поборювати каліцтво. У паралітератора ж із фізичним здоров’ям якраз усе в порядку, каліцтво його – інше, і це воно поборює горе-митця.

Ми живемо і дорослішаємо. Інфантильні в дитинстві, не завжди мудрішаємо в старості. Але, на щастя, буває й навпаки. І лише в смерті, як дуже вірно сказав політолог Станіслав Бєлковський, коментуючи вбивство Нємцова, людина розкривається повністю – вона нарешті дорівнює сама собі, й «тільки тоді стає зрозуміло, чи був померлий героєм, клоуном, королем Ліром або ж блазнем». Остання фраза Бєлковського стосується не лише вбитого опозиціонера, а й кожного з нас. Оскільки роль, яку протягом життя граємо у земному театрі, на небесній сцені отримує відповідну оцінку. Вихід на ті підмостки один-єдиний, тож вискочити за межі своєї автентичності не вдасться. Кажучи, що у момент фізичної смерті вивільняється повна енергія людини, Бєлковський на підтвердження слів наводить формулу з теорії відносності, яка визначає еквівалентність маси та енергії: е = mc2. І спрямовує фізичну концепцію в область людського існування: «Маса людини, помножена на квадрат швидкості світла, а світло – це Господь Бог. Саме тому швидкість світла є граничною…»

Коли людина починає замислюватись над такими речами? Мабуть, кожен у свій час. Хоча для декого цей час може і не настати…

Г.П. У кожного з нас свої стосунки зі смертю. Ніхто цю пані не ігнорує. Я люблю бувати на цвинтарях, але недовго, бо настає момент, коли тебе починає затягувати у якийсь вир. Смерть – це повільний процес. Коли у нас людина виходить на пенсію, полишає роботу, вона вмирає для суспільства. Минулого року ми поховали тітку. Вона 50 років пропрацювала секретаркою в деканаті. Ніхто звідти не прийшов на її похорон. Не прийшли навіть сусіди з будинку, бо вона кілька років не виходила з квартири. Куди поділась вся її енергія?

Є стимул опиратися тій першій смерті, і нема сенсу – другій, фізичній. Бо з першої дощ забуття стирає записи чорнилом, а після другої полегшено перегортається сторінка страждань. Тому мої предки в Карпатах ще до початку ХХ сторіччя влаштовували ігрища при мерцю – «грушки».

Можливо, страх смерті – це страх перед її справедливістю? І тому всяк намагається її ошукати, і є ціла культура ошукування смерті – від омолоджування до намагання від неї відкупитись. Смерть бере хабарі: ти можеш замість себе віддати когось іншого.

О.К. Для когось страх справедливості, який, вочевидь, є частиною якогось більшого побоювання, може й справді пов’язуватись із покаранням за зроблене. Для когось, але, мабуть, не для всіх, бо існують люди, чию закам’янілу свідомість не сколихнути художніми фантазіями: рай і пекло для них є нісенітницею, казкою про білого бичка.

Я читав про одного зі сталінських катів, котрий власноруч застрелив двадцять тисяч людей. Він ходив у камеру смертників як на роботу – в спеціальному шкіряному плащі до п’ят, який захищав одяг від крові. Не переймаючись нічними кошмарами, він жив і після смерті Сталіна, а якось, довідавшись про зменшення пенсії чи скасування якихось пільг, розхвилювався і помер – у колі сім’ї. Прочитавши цю історію, я навіть почав писати новелу. Про Валер’яна Підмогильного. Назвав її «Рай і пекло». Планував в ній розповісти і про згаданого сталінського нелюда, чиє ім’я нині відоме, як відоме місце його поховання. Проте на папері поставав настільки важкий текст, в якому ще й Ієронімус Босх фігурував у якості літописця, що я тоді новелу не дописав.

Г. П. Я думаю, що справа не у нечутливості цього нелюда, а в тому, що він уявив себе суддею, надлюдиною, інакше б швидко зламався. Отой шкіряний плащ для нього був суддівською мантією. Причому найстрашніші кати були посередностями. Вони могли прожити дуже спокійне життя, якби у певних обставинах не стали спільниками чи учасниками певного злочину. А страх за своє життя у них був, страх робить вбивцями. Вони не кам’яні, лише хочуть здаватися такими. Хоча є ще емоційна недорозвиненість, що свідчить про низький інтелект, бо емоції тісно пов’язані з інтелектом. Якби ми знали, скільки довкола людей, готових вчинити те саме, то напевно б не могли дивитись нікому в очі без жаху.

Подивіться, як зараз, коли терористи на Донбасі оголосили полювання на інакодумців, сусіди і знайомі побігли з доносами. І ця драма ніколи не була в центрі уваги письменників, як основна. Як найбільша драма війни. Бо коли її зачепити, то можна втратити останню опору під ногами.

Мені розповідав один чоловік, що відновлює могили повстанців, який опір йому чинили односельці, побоюючись, що випливуть дуже неприємні факти про їхніх батьків і дідів. Коли я про це написала у статті, то її забракували.

Є речі, про які я так само не готова писати, але їх можна обговорювати з кимось, поступово звільнюючись від самоцензури, хоча слід пам’ятати, що не все може стати предметом художньої інтерпретації.

О.К. Цілком з Вами згоден. Інтерпретація – дія в індивідуальному естетичному просторі. Це вписування книжки, картини, музики або перших весняних квітів, осіннього рівнодення та сонячного затемнення у своє життя, у власну художню парадигму. Як сполучені посудини: асимілюючи зовнішнє і начебто чуже, увиразнюємо й збагачуємо своє, внутрішнє. Освоюваний естетичний простір, який із прискоренням розширюється разом із людиною, власне і є тією людиною, тобто їй дорівнює: нагадує теорію Великого вибуху та розширення Всесвіту. І чим більше світла і змісту всередині людини, тим більше й назовні. Тим більше шансів позбутися внутрішньої двоїстості та невизначеності, перетворитися на величину неамбівалентну – на своєрідний знак рівності й гармонії.

Самоцензура здійснюється у часі швидкого життєвого польоту – у часі повільної смерті. Як не парадоксально це звучить. Самоцензура – постійне намагання себе вщипнути задля констатації свого існування і перевірки, в якій точці життєвого і мистецького простору перебуваєш. Самоцензура потрібна, щоб траєкторія польоту не була надто звивистою, щоб, зрештою, знати і не сумніватися, що летиш саме ти. Не кожна тема може інтерпретуватися в індивідуальному просторі ще й з тієї причини, що існують абсолютно чужорідні речі, які не хотілося б впускати у своє серце: кожному двигунові внутрішнього згоряння – своє небесне паливо.

Г.П. Врешті все зводиться до того, що читач мусить чути твій голос. І він хоче лише чути голос. Образи, художні засоби, навіть думки не такі важливі, як цей голос. Як можна розмовляти з людиною і не чути її голосу? Це – абсурд.

Я прочитала ціле детективне розслідування Сінтії Озік про Анну Франк: як правили її щоденник, як перекладали, як ліпили з неї образ життєрадісної дівчинки. Це – щось жахливе. І робилось це в ім’я політкоректності, а насправді Анну позбавили права голосу. Або ці постмодерністські танці довкола Бруно Шульца. Він мав можливість емігрувати, йому зробили коридор, але він залишився у Дрогобичі. Не має значення, як ми жили, має значення, як ми помремо.

До речі, у тієї ж Сінтії Озік я знайшла дуже важливу для нас, українських літераторів, думку: якщо відмовитися від національної мови задля універсальної, то це матиме фатальні наслідки, бо універсальна мова людства – це інстинкти. Не можна спілкуватись лише за допомогою інстинктів, це рано чи пізно приведе… Самі знаєте, що зараз у тренді укрсучліту. Тварини не усвідомлюють смерті, вони не уявляють собі й існування поза фізичною оболонкою.

Ну, а щодо самоцензури, то це як больовий поріг. Іноді вдається його переступити і зробити щось героїчне.

О.К. Позбавлена змісту художня форма як порожня мушля, з якої равлик забрався геть. Зле проінтовані думки і образи теж нікому непотрібні: немає сенсу у мертвонароджених фіксаціях. Ми не сумніваємось в органічній єдності й синтезі художньої форми та змісту, порівнюваних Акутагавою зі сплеском двох долонь: ніколи не збагнеш, яка спричинила появу звука. Натомість форма і зміст є наслідками творчого першопоштовху, позаяк зустрічний рух долонь розпочинається на рівні ідеї. Для митця – творчої.

Письменницький голос можна порівняти зі стамескою, якою різьбяр врізається в деревину – аж до з’яви мистецького твору. Голос є провідником творчої ідеї. З його звучання народжується оповідь, набуваючи обрисів і поступово форми. Голос митця не може бути уніфікованим, він мусить мати своє унікальне забарвлення, яке в мистецтві йменується художнім стилем. Стиль – один із найбільших подарунків митцеві. Та попри це стиль сам по собі не є чимось самодостатнім: знаємо окремих музикантів і письменників, чию манеру впізнаємо одразу – після перших прочитаних рядків та почутих нот, проте їхня творчість не викрешує у серцях вогню. Тому до розуміння художнього стилю краще рухатися з території безкомпромісного служіння мистецтву. Тоді багато що розвиднюється.

Г.П. Епоха Відродження була філологічною. Про це ніхто не згадує. Гуманісти чудово розуміли, що треба мову зробити інструментом, перш ніж змінювати світ. Латину вони відродили і перейшли до національних мов. Я погортала Рабле і була вражена, наскільки досконало він володів рідною мовою, шифруючи нею свої послання до колег. Це неможливо перевершити. Він вдався до ролі блазня не для того, щоб розважити публіку, а щоб закодувати вкрай важливі ідеї, які призведуть в майбутньому до Великої Французької революції. Він належав до ордену гайлярдів (півнів), як вони себе називали. «Енеїду» Котляревського, яка є близькою до роману Рабле, ніхто не дешифрував. Філологом-гуманістом був і Ян Щасний Гербурт, який теж шифрував свої послання і мав свою високу місію.

Власне я веду до того, що стиль може виникнути лише, коли митець блискуче володіє мовою не задля самої мови, а задля певної мети – змінити світ. І в цьому я згодна з Вами. Ми завжди шифруємо свої послання для того, щоб відшукати однодумців і перестати бути самотніми. А це вдається лише у площині однієї мови.

О.К. Розповім одну історію – навздогін Вашій думці про те, що мову слід зробити інструментом…

Навчаючись у 80-х роках в музичному училищі, ми з друзями створили ансамбль сучасної музики, який у роки навчання в консерваторії отримав назву САТ. Ансамбль виник, оскільки ми горіли бажанням творити свою музику, а не лише відтворювати – якими б геніальними вони не були – класичні твори. Ми хотіли сказати про світ своїми словами.

У юні роки брак досвіду компенсується високим дилетантизмом – цей вислів я запам’ятав на все життя: так про виступ САТ на міжнародному фестивалі авангардного мистецтва «Нова територія», що відбувся в 1993 році у Києві, сказав Єфим Барбан – джазовий теоретик, автор книжки «Чорна музика, біла свобода» (за неї отримав премію Андрія Бєлого). Барбан писав про тріо Ганеліна, Чекасіна і Тарасова – провідний авангардний колектив на теренах СРСР. Для нас Єфим Семенович і музиканти ГТЧ були справжніми небожителями. Фестиваль тривав три дні, в ньому взяли участь митці Прибалтики, Росії та України. Серед запрошених був і Єфим Барбан, він приїхав із Англії. Організатор фестивалю український гітарист Олександр Нестеров запропонував САТ виступити. Як згодом виявилось, на одній сцені з Володимиром Чекасіним. Мав приїхати на фестиваль і Сергій Курьохін, відомий участю у «Поп-механіці» та «Акваріумі», але не приїхав (цей епізод я згадав у «Коростишівському Платонові»). Так серед саксофоністів, трубачів, контрабасистів та барабанщиків на сцені Українського дому з’явився не зовсім традиційний навіть у контексті авангардної естетики колектив, музиканти якого грали на скрипці (Сергій Охрімчук), гітарі (Михайло Стрельніков) та трирядному готово-виборному баяні – на баяні музикував я. Грали свою музику – «Новоджазову композицію № 1» і «Композицію з флажолетами».

Натомість САТ у такому складі – скрипка, баян, гітара – з’явився не одразу. Сергій із Михайлом на училищних репетиціях ансамблю музикували на своїх інструментах, я ж – на продольній флейті, на якій грав погано. Чому на флейті? А тому, що флейта не розламувала наших ідіоматичних уявлень про фрі-джаз, куди баян, на якому я грати якраз умів, вписувався повільно – у темпі розширення нашої свідомості. Але вирішальним у подальшій історії САТ було рішення грати на своїх, рідних інструментах. Якби ми цього не зробили, то ніколи б не опанували своєї музичної мови і не зіграли б своєї музики.

Г.П. Важко не лише знайти свій стиль, а й свою тему. Хоча треба іноді себе зламати, кинути виклик. Мені колись дорікали, що я кидаюся в різні боки, як шизофреник, замість того, щоб поважно орати свою нивку рік у рік. Але я кочова істота, я не можу садити картоплю двадцять разів. Мені просто подобається не озиратись за тим, що зроблено. Кожного разу це буде акт творіння, а не повторення. Хоча засоби – одні й ті ж.

Я ще помітила одну цікаву річ, як перша книга накладає відбиток на всю творчість. Якщо хтось почав з белетристики, то це вже назавжди. Письменник ніколи не зможе піднятися вище, навіть якщо хотітиме цього. Агата Крісті написала кілька занудних жіночих романів, які неможливо читати, хоча у детективах вона виявляє дивовижний рівень обізнаності з життям суспільства і перо її гостре й винахідливе.

Серйозний письменник може написати щось задля розваги, але воно все одно вийде за межі жанру, бо він використовує ті самі інструменти. Я написала кілька дитячих книжок, і знаю, як це все робиться. Легко, надто легко. Книжковий ринок тебе просто затягне туди, де вже працюють люди, для яких це ремесло. А ти – любитель. Ти задовольнив свою внутрішню дитину, написав книжку, яку хотів прочитати дитинстві, і досить з тебе. Іди і створюй інші світи, заповнюй прогалини якогось занедбаного жанру своєї літератури. Ви змусили мене повернутись до Андрія Платонова саме в час війни. Тобто окрім власної волі є ще Божий промисел, який підказує нам що потрібно робити. А що б Ви хотіли зробити ще в літературі?

О.К. Слід бажати, аби в останній і по-справжньому святковий момент земного існування свідомість була спокійною, ясною та гострою, наче вістря, – це якщо людське життя уявляти символічною стрілою, пущеною у недаремну далечінь. Натомість нам не завжди вдається сфокусувати розум і душу так, щоб вони кожної миті бриніли готовністю, немов тятива, яка й забезпечує політ уявної стріли у вічність. Тож і в процесі написання художнього твору письменникові не завжди, мабуть, вдається позбутися розумового розосередження і досягнути щомиттєвої концентрації. Не завжди вдається поринути у медитативний транс, в якому перебуваєш тут і зараз, в якому думки – просвітлені як у Селінджера чи Гессе.

Мені хотілося б, щоб те, що я писатиму в майбутньому (чи, навпаки, не писатиму), не ставало перешкодою на шляху. І це головне. Зараз маю в роботі поетичну збірку, котру варто було б уже дописати, а також дві збірки – новел та есеїв, котрі пишуться паралельно із більшим прозовим текстом. Повість «Пазл пазлів» разом із романами «Коростишівський Платонов» та «Прихована фортеця» об’єднані спільними героями і географією, тож хотів би, дещо змінивши стильовий вектор (так робив у кожному з творів), ще трохи промандрувати у часі й просторі зі своїми героями.

Пишучи, радісно перебувати на стадії учнівства і, якщо пощастить, – на стадії сходження, коли, як Ви кажете, з’являється можливість виходу за усталені жанрові межі.

Що допомагає Вам зберігати свіжість відчуттів у процесі творення тексту?

Г.П. Я забула сказати, що це справді радісно починати щось нове, почуватися учнем, що готується скласти іспит і вирватись на свободу. Коли «мандрівочка пахне». У творчості допомагає відчуття єдності з природою, ота невблаганна зміна пір року, пробудження, росту. У французького філософа 18 ст. Ламетрі, якого досі не люблять самі французи, є два есеї «Людина-машина» і «Людина-рослина». Більшість письменників стають машинами. То вони кричать, що «ні дня без рядка», то перетворюються на шоуменів, підраховуючи кількість проданих книжок, вважаючи це доказом своєї вартості. Колись мені один тернопільський письменник розповів потрясаючу історію 90-х років, як чоловік поїхав до Польщі і взяв з собою ручні помпи на продаж. І ходив по селі з ними, але ніхто не купував. Він нарешті спіймав якихось вихованих німців, що заблукали, і всучив їм одну помпу. Ті купили, а за поворотом викинули з вікна. Тоді той чоловік підібрав помпу і пішов далі продавати.

Творча людина мусить бути трохи рослиною: оновлюватись, рости якомога природніше. Наприклад, слово «терен» викликає у мене безліч асоціацій, образів, спогадів, які чекають свого часу, тихо і терпляче. Чи рослина, яка зацвітає на Спаса на горі Ласки і називається сльози Божої матері. Усе починається з деталі, навіть якщо задум великий. І ці всі деталі треба в собі накопичувати. Молоді автори бігають по презентаціях, тусуються, і звісно, що можуть писати лише про себе. Їм доводиться красти деталі, сюжет. Наслідувати когось легше, ніж творити самому. А щоб творити самому, треба спостерігати і усамітнитись. Я часом пишу і ловлю себе на думці, що це щось «дике», що його не сприймуть, а потім думаю: нехай. Воно з’явилось, хай живе. Недаремно кажуть, що Бог любить своє творіння.

О.К. Я змалечку знав, що буду музикантом, баяністом. Я вчився в російськомовній Коростишівській школі № 2, бо вона була поруч із моїм будинком на Червоній площі (так називалась центральна вулиця у місті) – переплигнув через паркан і ти майже за партою. Вчився у російськомовному – на дев’яносто дев’ять процентів – музучилищі й консерваторії, де також домінувала російська мова. Але я вчився на музиканта і мені завжди здавалося, що музика є моєю справжньою мовою. Музика до певного часу була для мене всім. Аж поки в музичному училищі я не почав писати вірші. Російською. Я пам’ятаю свій перший вірш, мені і сьогодні не соромно його пригадувати. Пам’ятаю, писав його на площадці, на третьому поверсі коростишівського будинку № 22 і курив якусь цигарку без фільтру. Пізніше у Києві я познайомився з поетами Ігорем Віновим і Миколою Румянцевим, вони надрукували мої твори в журналах. Але потім я перестав писати. Бо виникло відчуття, ніби все, що я намагаюсь зафіксувати у римованих рядках, вже хтось і давно сказав. І я не писав кілька років. Хоча перед тим займався версифікацією щодня. Після консерваторії я поїхав на Волинь – у Луцьк, де всі люди розмовляли українською. Це було дивом, важливим для мене дивом. А ще пізніше я покинув роботу у луцькій музичній школі, де півроку не платили зарплату, і подався на заробітки. То були 90-і роки, коли грошей не було зовсім, а в мене народилась донька. Працюючи в Польщі вдень із лопатою, а ввечері з баяном в руках, я не шкодував за шматком легкого хліба в музичній школі, де ніхто по-справжньому про музику ніколи не говорив, де Бах – це лише кілька прелюдій, Мендельсон ототожнювався виключно з весільним маршем, а Шопен – із траурним. Я спілкувався на заробітках із різними людьми, мені було нескладно і цікаво з кожним говорити його мовою. В одній бригаді, де я працював, з п’ятнадцяти працівників семеро були «зашитими» алкоголіками, а четверо – свідками Єгови. Якби не та бездумна легкість, з якою покинув викладання в музичній школі, то я ніколи б не навчився писати. Повернувшись в Україну, написав перші новели з «Supraphon’у». Українською. І все одразу стало на свої місця. Пауза у поетичному мовчанні була потрібною, щоб віднайти себе в мовному просторі. Тоді ж я збагнув: писати рідною мовою – це як грати авангардну музику на баяні.

І ще. Я пам’ятаю з часу давніх поетичних експериментів, яке це неймовірне задоволення, коли натрапляєш на слово, яке саме по собі вже є поезією, музикою, яке викликає складні синестезійні асоціації та алюзії.

Г.П. Повернення до рідної мови відбувається часом містично. Я знаю письменника, який до 16 років не розмовляв українською, а зараз і пише чудово, і розмовляє. Якби він не сказав, я б і не знала. Я спостерігала, як із суржику прості люди, не начитані, переходили на дуже чисту мову. Це так ніби дверцята відчиняються, потрібне тільки бажання і заохочення. Мова як музичний інструмент, не можна після скрипки перейти відразу на балалайку. Якщо в тебе ця мова єдина, якою ти володієш досконало, переходити на іншу дуже травматичний досвід. У мене це так.

Я виросла на бойківському діалекті. Моя бабуся, татова мама жила за 15 км від нас і розмовляла геть незрозуміло, її говірка дуже відрізнялась від нашої. У нашій дуже багато пестливих слів, зменшувальних суфіксів, інша інтонація. У нас досі розмовляють як за часів Франка, нашого сусіда, і коли я писала «Урізьку готику», то мені зовсім не було важко писати діалектом. Хоча зараз у нас дуже багато русизмів завдяки телевізору. І живемо ми біля гір, а не в горах. Дякувати Богу, є чудові словники бойківського діалекту, коли я читаю їх, то пригадую знову слова. У нас дуже багато слів з ідишу, вони абсолютно натурально вписалися в нашу мову. Наприклад, копилях, гугель. Ви, певно, й не знаєте, що вони означають. Я колись писала, що діти бігали до лісу і придумали назви лісовим квітам: конопельки, зозульки. У нас на горі Ласки на Спаса зацвітають дуже ніжні напівпрозорі квіти, які називають сльози Божої матері. Власне, нові слова я беру з села, з живої мови. А щодо асоціацій, то кожне слово викликає їх цілу купу. Наприклад, слово «терен» у мене асоціюється не лише з його цвітінням довкола Урожа, а й довгими шпичками, які я бачила в покинутому арабському селі Лофта, яке знаходиться посеред Єрусалиму, де я знайшла той різновид терну, з якого робили тернові вінки.

Мову не можна збагатити у штучний спосіб, засвоєння нових слів і смислів мусить відбуватися на голосовому рівні, тобто потрібно розмовляти і слухати, а не виписувати слова з книжок.

О.К. В «Урізькій готиці» Ви пишете, що Уріж є моделлю людського світу, який день і ніч потопає у темряві, та все ж має існувати світле вікно в урізький універсум, бо без світла село було би мертвим осіннім листком, зірваним вітром життя… Глобальні речі краще можна зрозуміти, коли з уважною любов’ю роззирнутись навколо своєї хати, яка водночас перебуває у темряві й на світлі. Тоді у пошуки за синім птахом не треба далеко вибиратись.

Я люблю ходити у Коростишеві на дамбу – туди, де в дитинстві ловив рибу. Пам’ятаю сонячні дні, коли засмагав, нанизуючи лящиків на гіллячку, майже донизу зачищену від листя. Пам’ятаю рельєфні липові суцвіття і духмяну легкість повітря. Крізь якусь сонячну мжичку пригадую й старших людей, котрі жили у моєму дворі, у нашому триповерховому будинку, пригадую їхні похорони. Так, то був маленький світ, але модель світу важлива не розмірами, а наповненням.

Сьогодні, 5-ого квітня, у Вербну неділю я перебуваю під враженням: моєму батькові в цей день могло би виповнитись дев’яносто років – це рівно вдвічі більше, аніж мені зараз. Це щемлива математика: живучи в своєму універсумі, звіряємо своє буття по координатах згаслих, проте так само рідних зірок.

Г.П. Ви мене поставили в дещо незручне становище з тим Урожем. Історично так склалося, що село було шляхетським і гонор лишився. У нас є люди, які посварившись у дитинстві, не розмовляють ціле життя, причому серед них є дві вчительки. У нас кожен сам по собі й не прийде на допомогу, доки його не попросять. У нас кожна родина займає місце в ієрархії, що склалася століття тому. Вони нічого не пам’ятають про минуле, але знають, що так треба. У нас просять у гості не один раз, а три.

Мій тато був з іншого села, там звичаї простіші. Ми – нащадки тих лицарів, що пильнували Соляний шлях, звідти почалося село. І що цікаво, попри таку замкнутість, в разі небезпеки село мобілізується. Під час Майдану у нас ціле село пильнувало шляхів, щоб не пустити беркутівців із Закарпаття. Поробили всюди блокпости, чергували вдень і вночі з вилами і рушницями, палили вогні. Те саме вони робили 100 років тому, щоб не пустити поляків.

Для мене Уріж – це можливість жити диким життям, як у дитинстві. Це – гори, ліси, ріка, луки. Родичів у нас майже не залишилось, я приїжджаю і ні з ким не спілкуюсь. Але й ніхто мене не чіпає. Всі знають, що я пишу і з них цього досить. Двічі на рік я ходжу на цвинтар прибирати і спілкуюсь з тим селом, якого вже немає. А з тим, що є, мені нецікаво. Я знаю цю породу. Я ціле життя намагалась виманити з себе Уріж і піти світ за очі.

О.К. Попри загальний готичний присмерк оповіді, в «Урізькій готиці» звучать щемливі нотки, коли йдеться про людей. Це як світлий промінчик, який розсіюється, коли наприкінці роману дізнаємося, ким є насправді Петро й Орко Безуб’яки. Наведена мною цитата з роману – прихована у тексті й зовсім коротенька, це невеличкий абзац усередині. Але без таких острівців, мабуть, складно утримувати рівновагу, без декоративності пишучи про опирів і реалістично – про життя?

Г.П. Зараз я Вас шокую, Олександре. Опирі реально існують. Зараз вони в сусідньому селі Винники, в яке переходить Уріж. Я особисто знайома з сімейною парою. Правда, жінка з Горлівки, але та сама порода. З ними краще не контактувати, навіть не потрапляти на очі. Іван Франко теж вірив у опирів. Їх тоді було більше. Це – нащадки давньої раси, які мають певну спеціалізацію: хтось до людей, хтось до погоди, хтось до худоби. Вони не раз реагували, коли я потрапляла на їхню територію з фотоапаратом. Одного разу на мене напав єдиний в моєму житті приступ мігрені, але як правило здіймається шалений вітер, на голому місці. В сусідньому селі – тихо.

І Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, є ще трійця чоловіків, але ті не покидають цвинтаря. І троє чорних коней.

Трагічну історію можна розповісти по-різному. Якщо є катарсис, то з’являється світлий промінчик. Я не вважаю свої книги депресивними, бо не культивую абсолютне зло. Мені здається, що найбільш депресивні книги з натуралізмом, які не проходять через катарсис, бо самі їхні автори не вміють очищатися. Художня правда і правда життя – це різні речі. Як на мене, то Максим Горький і маркіз де Сад були слугами зла.

 

18 листопада 2014 р. – 25 липня 2016 р.

Луцьк – Львів



Партнери