Завантажити

зітхаю
І в'яну від журботи,
Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду серцеві на горе.
Вона також була немов зичлива )
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові, [292]
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!
Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
І проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
І вірне женихання,
І мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.
Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий Боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.
Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання придипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, Боже, волі, -
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.
Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує Бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я, -
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, -
Ніяк жалю од зради не поборе. [293]
Слова сієї пісні ясно показали, що діється на душі в Філострата і з якої причини; ще ясніше виявило б усе те обличчя одної дами в танечному колі, якби нічний морок, що спадав і на землю, не загасив рум'янця, що на ньому спалахнув. Після сієї пісні співалося ще багато всяких, а як настав нарешті час спочинку, всі розійшлись на королевине веління по своїх покоях.
Кінець четвертому дню


ДЕНЬ П'ЯТИЙ
Зачинається п 'ятий день, у який під проводом Ф'ямметти
говориться про те, як після різних сумних і нещасливих
пригод закохані зазнають нарешті щастя
Уже на сході заясніло і сонце промінням своїм усю нашу півкулю освітило, коли Ф'ямметта, пробудившись од веселого щебету птичого, що од самого світу лунав із дерев та кущів, устала й веліла підняти решту товариства. Тихою ходою подавшися в поле, гуляла вона по широкій долині серед росяних трав, про те, про се з дамами і кавалерами своїми розмовляючи. Як же сонце підбилося вгору і взяло припікати, повернула королева з усіма разом додому; там покріпились вони по невеличкій тій утомі добрим вином та солодощами і пішли гуляти в свій чудовний сад аж до обіду. Обачний каштелян наготував тим часом питимого й їдимого, і вони, заспівавши попереду під цитру жвавої підскоцької, посідали на королевин наказ до столу. Пообідавши весело, але при-звоїто, не забули й потанцювати, як заведено, з музикою і піснями. Потім того королева одпустила всіх на спочинок; хто пішов спати, а хто в саду, як хотів, бавився. По третій же годині з полудня всі зібралися знову, як веліла королева, Давнім звичаєм біля фонтана; сівши Ф'ямметта на чільному місці, подивилась па Панфіла, посміхнулась і казала йому розповісти на почин якусь історію з щасливим кінцем. Той охоче послухався і почав такими словами. [295]


ОПОВІДКА ПЕРША
Кімон, полюбивши, з недоумка стає розумним і викрадає на
морі свою кохану Іфігенію; його ув 'язнюють на острові
Родосі; звільнений Лісімахом, він разом з ним викрадає під час
весілля Іфігенію й Кассандру; вони тікають із дівчатами на
Крит, одружуються з ними і за деякий час повертаються
кожний до свого дому
Багато є в мене, люб'язні мої дами, цікавих історій, які б годилися для початку сьогоднішнього веселого дня, та найбільше припала мені до душі одна, бо вона не тільки щасливо кінчається, як того вимагає наша умова, а й показує незаперечно, які святі, могутні й добродайні сили кохання, що його деякі невігласи насмілюються несправедливо ганити і гудити. Се вам повинно бути дуже приємно, бо, якщо я не помиляюсь, усі ви тут, здається, закохані.
Так от, як читали ми в стародавніх літописах кіпрійських, жив колись на острові Кіпрі один родовитий чоловік на ймення Арістіпп, що благами жизняними усіх своїх земляків перевершував і міг би вважати себе цілком щасливим, якби доля не скривдила буланого в одному. Річ у тім, що той Арістіпп мав кількох синів, а серед них один був більший на зріст і кращий на вроду за всіх інших, зате вдався якимось недоумкуватим. Звали його по-справжньому Галезо, та що ні вчителеве старання, ні батькова ласкава й грізна наука, ні якісь інші заходи не могли втовкмачити йому в голову ні грамоти, ні доброго звичаю, і ріс той хлопець не як людська дитина, а наче яка тварюка (говорив, і то немов бекав), то всі його дражнили Кімоном, сказати б по-нашому Бараном. Тяжко журився батько тим сином-недолюдком, і, втративши всяку надію, він послав його на село - нехай там

читати