Завантажити

був зовсім без гріха? Прикро мені, що я ту шкоду і зробила, а з неї тепер таке лихо постало, що Руджієрі, може, й головою накладе. Простіть же мені, благаю, і дозвольте ] піти порятувати його, - зроблю вже, що зможу. і
Вислухавши її, лікар, хоч і був сердитий, одказав жартів- ' ливо: І
- Та шкода на тобі ж і окотилася, бо ти гадала, що той ; зух добре тобі кожушанку вночі почустрить, а він узяв та й ] заснув. Ну гаразд, іди вже, рятуй свого любка, та гляди, не • води його сюди більше, бо тоді вже і за той, і за сей раз дістанеш.
Побачивши, що перший забіг удався, служебка поспішила чимдуж у в'язницю до Руджієрі і там підлестилась до тем- ничника, щоб дозволив їй із в'язнем поговорити. Навчивши > його, що має казати слідчому судді, як хоче порятуватись, вона добилась незабаром і до самого того судді. Побачивши таку молоду й здорову прохачку, суддя захотів закинути вудку в її рудку, а та йому й не боронила, щоб він її потім ласкавіше вислухав. Уставши після попередньої перевірки, ; дівчина сказала: j
- Добродію, у вас тут сидить Руджієрі да Єролі, ніби-то j за крадіжку, але то неправда. І
І вона розповіла йому всю пригоду з початку до кінця: як вона привела його, свого б то коханця, у дім до лікаря, як да- ла йому випити сонного дання, не знаючи, що воно таке, як j [290] »
поклала його в скриню, думаючи, що він помер; а потім розповіла, що чула суперечку між столяром і тим чоловіком, чия була скриня, - і з'ясувала йому, яким чином Руджієрі дістався в дім до лихварів.
Слідчий суддя побачив, що тут легко можна перевірити, чи сьому правда. Спочатку він спитав у лікаря про той снодійний настій і дізнався, що так воно й було; потім, викликавши столяра, власника скрині та лихварів, вияснив після довгого допиту, що лихварі вкрали минулої ночі скриню й поставили її у себе в домі. Нарешті велів привести перед себе Руджієрі і спитав у нього, де він ту ніч ночував; той сказав, що не знає де, пам'ятає тільки, що прийшов ночувати до служниці пана Маццео, випив у нього в кімнаті води, бо мав велику спрагу, а що було далі, він не тямив; знає лише, що як очунявся, то був уже в скрині в домі тих лихварів.
Суддя, вислухавши Руджієрі, вельми з того сміявся, і ще по кілька разів перепитав усе і в самого обвинуваченого, і в служниці, і в столяра, і в обох лихварів. Нарешті він визнав, що Руджієрі невинний і одпустив його на волю, а лихварям присудив сплатити десять унцій золотом за те, що вкрали були скриню. Як ізрадів тому Руджієрі, нема що й казати, та не менше раділа і пані докторова. Згодом вона не раз і не два сміялася з ним та з вірною своєю служебкою, як та радила порізати його ножем; коханці жили ще багато років, тішачись щораз більше своїм обопільним щастям. Бажав би і я такого щастя зазнати, тільки щоб у скриню не потрапляти.
Якщо перші оповідки засмутили серця прекрасним дамам, то остання, що розказав Діоней, викликала в них багато реготу, особливо в тому місці, де суддя закидав вудку, і всі забули про недавні жалощі. Як же побачив король, що сонце вже надвечори стало і прийшов кінець його владуванню, він перепросив люб'язно милих дам за те, що загадав оповідати про такі невеселі речі, як нещасливе кохання, а перепросивши, встав, зняв із своєї голови вінець; якусь хвилю всі ждали, кому ж то він його передасть, він же увінчав ним приязно золотоволосу Ф'ямметту, сказавши їй:
. - Кладу на тебе сей вінець, бо знаю, що ти краще за інших зумієш завтра винагородити подруг наших за сьогоднішній смуток.
Довге злотисте волосся Ф'ямметтине спадало кучерями на білі оксамитні плечі, кругленьке личко лишало білими лілеями та червоними трояндами, очі зоріли, мов у ясного [291] сокола, а делікатні вуста жаріли рубінами. Вона відповіла з і любим усміхом:
- Філострате, я охоче приймаю з рук твоїх сю корону, а щоб ти ще ліпше зрозумів, що ти сьогодні накоїв, я хочу й повеліваю, щоб назавтра всі приготувалися розповідати про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнавали нарешті щастя.
Таке повеління королевине припало всім до смаку. Вона ж покликала згодом каштеляна, давши йому належний розпорядок, і одпустила товариство аж до самої вечері. Дехто і пішов гуляти в сад, що його красою ніяк не можна було на- любуватися, інші до млинів, що були за садом, хто куди, і забавлялися кожне по своїй уподобі. А як настала година вечері, всі зібралися, як заведено, біля фонтана і всмак попоїли. Повстававши з-за столу, почали, як завжди, танцювати й співати, і, коли Філомена завела коло, королева сказала:
- Філострате, я не хочу одступати од порядків, заведених моїми попередниками; як вони чинили, так і я бажаю, щоб заспівано тут якусь пісню, а як я певна, що в тебе пісні такі самі, як і оповідки, то заспівай уже тепер, якої хочеш, щоб наступні дні не були охмарені твоїми жалями, так як сьогоднішній.
Філострат одповів, що з дорогою душею, і не гаючись заспівав ось якої:
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, -
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я

читати