Завантажити

жодного разу - коней. Химерні дорожні пригоди не полишали мене до самого світанку, коли вже почали співати пташки. Тоді я підвівся, почав одягатись, але, присівши біля вікна, щоб востаннє оглянути краєвид, там-таки міцно заснув.
Бідді раненько встала приготувати мені сніданок, і я, не проспавши й години, крізь сон почув дим з кухні й перелякано схопився, подумавши, що вже день. Але ще довго після цього - знизу вже почувся брязкіт чашок, та й я сам давно був одягнений - мені не ставало духу спуститись. Я так і сидів нагорі, то відмикаючи й розв'язуючи свою валізку, то знов замикаючи її й зав'язуючи, доки нарешті Бідді не гукнула, що я спізнююсь.
Снідав я поспіхом, байдужий до їжі. Схопившися з-за столу, я жваво, наче це тільки-но спало мені на думку, сказав: «Що ж, мабуть, уже пора!», поцілував сестру, що, сидячи на своєму звичайному місці, сміялася, кивала й тіпала головою, поцілував Бідді й обняв Джо за шию. Потім узяв валізку й вийшов. Востаннє я побачив їх, коли оглянувся на якусь шамотню позад себе: це Джо кидав услід мені старого черевика, а другого черевика кидала Бідді. Я тоді зупинився й помахав їм капелюхом, у відповідь на що любий мій Джо, вимахуючи дужою правицею над головою, хрипко прокричав: «Гур-ра!», а Бідді затулила обличчя фартухом.
Я жваво йшов уперед, думаючи, що от вибратися виявилось куди легше, ніж я боявся, і що як це виглядало б, якби старий черевик полетів навздогін за диліжансом на очах в усієї Головної вулиці! Дорогою я невимушено посвистував. У селі всюди було мирно й тихо, легкий туман урочисто знімався вгору, немов відкриваючи переді мною світ,- а я ж був тут колись такий маленький і безневинний, і те, до чого я прямував, здавалося таким невідомим і безмірним, що раптом грудка підкотилась мені до горла, і я заплакав. Сталось це край села, де стояв дорожній [162]стовп із вказівним перстом; я поклав на нього руку й сказав:
- Прощавай, мій любий, дорогий друже!
Нам не слід соромитися своїх сліз, бог свідок, бо вони ж наче дощем змивають задушливу пилюгу, що висушує наші струджені серця. Коли я виплакався, мені полегшало - я пожалкував за дечим, гостріш відчув власну невдячність і подобрішав. Якби до мене раніше прийшов цей плач, Джо, певне, був би зі мною у ту хвилину.
Настільки упокорили мене ці мої сльози, які знов і знов навертались мені на очі на безлюдному шляху, що, й сівши в диліжанс і виїхавши з міста, я все з болем у серці думав, чи не зійти мені, коли мінятимуть коней, та не вернутись назад, щоб ще бодай вечір побути у колі близьких і якось щиріше з ними розпрощатися. Коней поміняли, а я так і не наважився висісти, втішаючи себе тим, що й з наступної станції це так само можна буде зробити. У цих міркуваннях мені не раз ввижався Джо то в одному, то в іншому перехожому, що наближався до нас, і серце у мене завмирало... Так наче Джо міг тут опинитись!
Ми ще раз поміняли коней, і ще раз, і вже було занадто пізно й занадто далеко вертатись, тож я поїхав далі. А туман тим часом геть увесь урочисто знявся вгору, і переді мною розпростерся широкий світ.
Такий кінець першої пори Піпоеих сподівань.


Розділ 20
Поїздка від нашого міста до столиці тривала годин зо п'ять. Полудень уже минув, коли запряжена четвериком дорожня карета, в якій я їхав, влилася в тисняву лондонського вуличного руху й підкотила до заїзду «Схрещені Ключі» на розі Вуд-стріт і Чіпсайду.
Ми, британці, на той час дійшли рішучого переконання, що піддавати сумніву нашу найкращість в усьому - рівнозначне національній зраді; якби не це, то я, настраханий величезним обширом Лондона, ледве чи сумнівався б, що вулиці тут досить бридкі, криві, вузькі й брудні.
Містер Джеггерс, як і було домовлено, сповістив мені свою адр"есу - вулиця Літл-Брітен; нижче на візитівці він дописав: «Поблизу ринку Смітфілд, поруч з конторою диліжансів». Однак візник, засмальцьовану шинелю якого покривало чи не стільки ж пелерин, скільки йому було років, так старанно запакував мене у свою карету й загородив відкидною рипучою підніжкою, немов збирався еззти за півсотні миль. Чимало часу пішло на те, щоб він вибрався на передок, оздоблений, як я пригадую, старим, побитим негодами гороховим чохлом, що його міль сточила на стріп'я. Чудернацька то була буда - з шістьма [165] великими коронами по боках, з обідраними петлями ззаду, де могла б учепитися ціла юрба лакеїв, і добрим разком цвяхів під ними, щоб віднадити охочих проїхатись на дурничку. Не встиг я пристроїтись у кареті й вирішити, на що більше вона скидається - на клуню чи лахмітникову крамничку, і подумати, навіщо конче всередині тримати торби з вівсом,- коли помітив, що візник уже лаштується злазити, наче ми ось-ось маємо зупинитись. Незабаром ми й справді зупинились на якійсь похмурій вуличці, перед конторою, на відчинених дверях якої було виведено: «Містер Джеггерс».
- Скільки з мене? - спитав я у візника. Він відповів:
- Шилінг,- якщо не зволите дати більше. Я, звісно, сказав, що не зволю.
- Тоді, значить, шилінг,- погодився візник.- Не треба мені клопоту на

читати