Завантажити

містер Памблечук, відхиляючись на спинку стільця й мало не мліючи від захоплення.- Ось по чому вони пізнаються, сер! - (Я не знаю, кого він ушанував титулом «сер», в усякому разі не мене, а жодної третьої душі з нами не було.) - Ось по чому пізнається шляхетна людина, сер! Завжди готова простити й привітати! Хтось нетямущий сприйняв би це як нав'язливість,- угідливо прорік Памблечук, поспіхом відставляючи неторкнуту чарку й знов схоплюючись,- але чи дозволите?..
Виконавши знову ту саму операцію, що й раніше, він вернувся на місце й випив за здоров'я моєї сестри.
- Не можна заплющувати очі,- сказав містер Памблечук,- [157] на хиби її вдачі, але маймо надію, що вона діяла з добрими намірами.
Я сказав містерові Памблечуку, що доручив принести мій новий костюм до нього в дім, і він прийшов у екстаз від цієї виявленої йому шаноби. Я сказав, що мені не хотілося б, щоб на мене витріщали очі в селі, і він розхвалив мене до самого неба. Він дав мені наздогад, що ніхто, крім нього, не гідний моєї довіри і що... коротше, чи дозволю я? Потім він чуйно так поцікавився, чи пам'ятаю я нашу хлоп'ячу розвагу в арифметичні приклади на додавання, та як ми разом ходили записувати мене у підмайстри, та як він завжди був моїм улюбленцем і найщи-рішим другом? Хоча насправді ніколи й на крихту нічого подібного не було, і мені було гидко й подумати про таке, і я на це не міг би пристати, навіть випивши вдесятеро більше чарок вина. А проте, пригадую, мені тоді здалося, наче я дуже помилявся в ньому, наче він у дійсності розсудливий, практичний і доброзичливий чолов'яга.
Мало-помалу він і сам пройнявся такою великою довірою до мене, що став питати моєї ради у своїх власних справах. Він згадав, що на основі його закладу, якби його розширити, можна було б створити чимале об'єднання й монополію торгівлі зерном та насінням, що їй рівної не бувало ні в цій, ні в жодній сусідній окрузі. Для здійснення цієї запаморочливо прибуткової ідеї потрібно було всього лишень «трохи капіталу». Саме ці два слівця - «трохи капіталу». І він (Памблечук) гадає, що якби котрийсь новий партнер вклав у діло цей капітал, сер, то він, новий партнер, мав би тільки й клопоту, що у зручний для себе час самому або через повіреного переглянути гросбухи та ще двічі на рік приходити й складати в кишеню прибутки, десь так із п'ятдесят відсотків,- він гадає, що для молодого джентльмена з головою і водночас із грішми це чудова можливість. А що я думаю з цього приводу? Він вельми високо цінує мій розум, і його цікавить, що я думаю з цього приводу. Я сказав, що думаю так само, як і він. «Але не треба квапитись». Широчінь і чіткість мого погляду настільки вразили його, що він уже не став питати, чи я дозволю потиснути мені руку, а заявив, що просто мусить це зробити,- і негайно й зробив.
Містер Памблечук знов і знов обіцявся тримати Джозе-фа в межах (невідомо яких) і ретельно й повсякчасно услуговувати мені (невідомо чим). Він також заявив - про що я довідався вперше в житті, оскільки ця таємниця крилася глибоко в його душі,- що він завжди говорив про [158] мене: «Це хлопець незвичайний, і, затямте моє слово, доля його теж буде незвичайна». Зобразивши на обличчі сумовитий усміх, він сказав, що зараз це здається просто неймовірним, і я погодився з ним. Нарешті я вийшов надвір, якось туманно відчув, що з сонцем щось таке негаразд, і ледве чи уявляючи, куди йду, немов у напівдрімоті добрів до дорожньої застави.
Тут мене привів до тями голос містера Памблечука. Він був уже далеченько на заллятій сонцем вулиці, але, енергійно вимахуючи руками, просив, щоб я зачекав. Я зупинився, і він захекано підійшов до мене.
-- Ні, дорогий друже,- сказав він, коли трохи віддихався.- Я не можу з цим примиритись. Я не пропущу такої нагоди, щоб не скористатися ще раз із вашої люб'язності... Тож чи дозволите, як давньому другові й доброзичливцю?.. Чи дозволите?
Ми, мабуть, усоте потисли один одному руки, і він обурено наказав якомусь молодому візникові дати мені дорогу. Потім він поблагословив мене й так і лишився стояти, махаючи рукою, поки я не зник за поворотом. А я собі там звернув у поле і, перше ніж іти додому, гарненько передрімав під живоплотом.
Дуже скромний був багаж, який я мав узяти з собою до Лондона, бо з тієї малості, яка у мене була, небагато що підходило мені в моєму новому становищі. Але, вирішивши, що не можна гаяти ні хвилини, я заходився спаковуватись того ж самого дня і в поспіху спакував навіть речі, які, я знав, знадобляться мені вже наступного ранку.
Нарешті минули вівторок, середа й четвер, а у п'ятницю вранці я пішов до містера Памблечука переодягтися у свій новий костюм і скласти візит до міс Гевішем. Для одягання містер Памблечук приділив мені власну спальню, прикрашену заради такої події чистими рушниками. Мій костюм, як і слід було сподіватись, трохи розчарував мене. Мабуть, відколи люди навчилися одягатись, жодного разу нове вбрання не виправдовувало тих ревних надій, які на нього покладалися. А проте, коли я пробув у новому костюмі з півгодини і трохи

читати