Завантажити

який він дурний пащекун, вразило, як у нього вистачило нахабства так зі мною розмовляти!
- Ви скажете: «Джозефе, він просив мене дещицю переказати тобі, і я це виконую. Воно полягає в тому, що у моєму падінні він бачить перст божий. Уже хто-хто, а він, Джозефе, знає цей перст і бачить його виразно. Цей перст накреслив: «Відплата за невдячність до першого свого доброчинця, який заклав підвалини його щастя». Але чоловік цей сказав, що не шкодує за тим, ща зробив, Джозефе. Анітрохи не шкодує. Його спонукали до' цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя, і він зробив би це знову, якби трапилась нагода».
- Жаль тільки,- зневажливо кинуз я, скінчивши свій перерваний сніданок,- що цей чоловік не сказав, що саме він зробив і збирається зробити знову.
- Господаре «Кабана»! - Памблечук вдався тепер безпосередньо до публіки.- І Вільяме! Я буду тільки радий, коли ви, як на те ваша воля, перекажете всім городянам нашого міста, що його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя і що він зробив би це знову, якби трапилась нагода.
Прорікши згадані слова, цей самозванець велично потис їм обом руки й вийшов, залишивши мене не гак захопленим його вчинком, як радше заінтригованитл, у чому ж він, власне, полягав. Незабаром і я вийшов із «Синього [468] Кабана» і на Головній вулиці знов побачив його - він стояз на порозі свого закладу й розпатякував (безперечно, про те саме) перед гуртом добірних слухачів, що сподобили мене вельми неприязними поглядами, коли я проходив з другого боку вулиці.
Але тим приємніше було мені звернути думки свої до Бідді та Джо, чия незмірна скромність на тлі цього небаченого вихваляння засяяла ще яскравіше (якщо тільки це було можливе). Я йшов до них повільне, бо в ногах ще мало мав сили, але що ближче підходив, то легше ставало на душі, бо ж усе далі полишалися пиха та лицемірство.
Червень стояв у всій своїй красі. Небо - суцільна блакить, жайворонки виспівували високо над зеленими нивами, і весь краєвид здавався таким прегарним і супокійним, як ще ніколи. Уява малювала мені різні принадні картини того життя, яким я тут заживу, та наскільки вирівняється мій характер під впливом людини, що в її простій вірі та ясному незбаламученому розумі я не раз мав змогу пересвідчитись. Картини ці пробудили в моїй душі ніжні емоції, повернення злагіднило мені серце; так багато переживши, я почував себе, мов той мандрівець, що босоніж вертає додому з далеких довголітніх доріг.
Я ще ніколи не бачив школи, де вчителювала Бідді, але глуха стежка, якою я, щоб не привертати зайвої уваги, входив до села, пробігала саме повз школу. На мою прикрість виявилося, що сьогодні уроків нема - дітей ніде не було видно, й заклад Бідді стояв замкнений. Я трохи розчарувався, бо ж нишком думав, що побачу її за роботою ще до того, як вона мене побачить.
Але звідти недалеко була кузня Джо, і я рушив туди під духмяними зеленими липами, наслухаючи, коли по-чуетьск звук ковалевого молота. Давно вже я б мав його почути, і не раз мені здавалось, наче я таки чую його, а проте навколо панувала тиша. Липи стояли на своєму місці, і білий глід, і каштани, і мелодійно шелестіло їхнє листя, коли я зупинявся прислухатись, але от стукоту молота Джо літній легіт не доносив.
Вже аж навіть ледь побоюючись тієї хвилини, коли побачу кузню, я нарешті побачив її - вона була замкнена. Ані вогню у. горні, ані розприску іскор, ані сопіння міхів; усе позачинювано, усюди тихо.
Але сам наш будинок не стояв порожнем, і парадна [469] вітальня стала жилою, бо на розчиненому віккі веселилися квіти й поколихувалась біла фіранка. Я хотів тихенько підступити до вікна, щоб заглянути в кімнату поверх квітів, коли раптом переді мною виросли рука в руку Джо й Бідді.
Зразу Бідді скрикнула, немов я видався їй привидом, а в наступну мить уже кинулась мені на шию. Ми розплакались, побачивши одне одного: я тому, що вона була така гарненька й мила, вона - тому, що я був такий блідий і виснажений.
- Яка ж ти виряджена, люба Бідді!
- Справді, Піпе, дорогий.
- І ти, Джо, теж - такий виряджений!
- Справді, дорогий Піпе, друзяко.
Я дивився то на неї, то на нього, і враз...
- Сьогодні у мене весілля! - скрикнула Бідді, вся аж сяючи від щастя.- І я вийшла заміж за Джо!
Вони провели мене до кухні, і я сів, схиливши голову на старий сосновий стіл. Бідді піднесла мою руку до своїх уст, а Джо лагідно погладжував мене по плечах.
- Він ще не досить піддужав, дорогенька, щоб так його дивувати,- сказав Джо.
І Бідді відказала:
- Й сама не знаю, як це я, не подумавши, Джо, любий,- щастя зовсім закрутило мені голову!
Вони обоє були дуже раді мене бачити, дуже горді моїм приїздом, дуже зворушені й захоплені, що я потрапив до них саме в цей такий пам'ятний день!
Моя перша думка була - який я вдячний долі, що не дала мені прохопитися перед Джо з цим моїм останнім, тепер теж розвіяним сподіванням. Скільки разів я поривався заговорити про це, коли він був біля мене! Та якби він побув тоді ще з годину, мої слова могли б заподіяти непоправної

читати