Завантажити

пограбували?
- Саме так, Піпе,- підтвердив Джо,- і забрали весь виторг, і скриньку з грішми, і випили його вино, і підживились його харчем, і по пиці йому надавали, і за носа попотягали, і ще прив'язали його до ліжка й всипали як слід, а щоб не кричав, par набили насінням однорічних квітів. Але він упізнав Орліка, і тепер той сидить у місцевій в'язниці. [458]
Так-от потроху ми з Джо ставали все більш невимушеними у наших розмовах. Сили до мене повертались повільно, однак я таки одужував, і Джо весь час був поряд, аж мені стало уявлятись, наче я знов перетворився на маленького Піпа.
Бо ніжності Джо я саме тепер потребував, як ніколи, бувши перед ним немов безпорадним дитям. Він сидів і розмовляв зі мною так по-давньому довірливо й просто, і турботливість його була так по-давньому ненав'язлива, що мені часом здавалося,- а може, все моє життя, відколи я покинув нашу стару кухню,- це лише тяжке марення з недавньої лихоманки? Джо вдовольняв усі мої потреби, і тільки для куховарства та прибирання в помешканні знайшов одну дуже порядну жінку на місце попередньої моєї економки, яку він викурив відразу, як приїхав. «Чи ж повіриш, Піпе,- не раз казав він, пояснюючи це своє самовладдя,- вона у мене на очах прочоїгала дірку в запасній перині, немов у барилі з вином, набрала відро пір'я й уже потягла продавати. Коли б її воля, вона б завтра і твою перину поцупила, і з тобою на додаток, і все вугілля повиносила б у каструлях та мисках, а вино й горілку - у твоїх високих чоботях».
Того дня, коли я зміг би виїхати на прогулянку, ми дожидались так само нетерпляче, як ото колись мого зарахування в підмайстри. І коли цей день настав і під'їхав відкритий екіпаж, Джо закутав мене, взяв на руки, зніс по сходах і вмостив на сидінні, немов я й досі був малою безпорадною істотою, з якою він так щедро ділився багатством свого великого серця.
Джо сів поруч зі мною, і ми поїхали разом далеко за місто, де трава й дерева вже розбуяли літнім зелом, а повітря сповнювали ніжні літні пахощі. Була саме неділя, і я, дивлячись на цю мальовничість навколо, думав, як усе тут виросло й змінилося, як удень і вночі, під сонцем і під зорями розпашіли невибагливі польові квіти і голоси пташок набирали на силі, тоді коли я, бідний, тіпався в жару й маренні, і якби не згадки про те, як я кидався й марив, душевний спокій мій був би цілковитий. Але почувши недільний передзвін і ще раз пройнявшись цим привіллям краси, я зрозумів, наскільки мізерна моя вдячність - що навіть для цього занадто мало у мене сили,- і я схилив голову Джо на плече, як бувало в ті далекі часи, коли він возив [459] мене на ярмарок і враження через край переповнювали мою дитячу душу.
Згодом я трохи врівноважився, і ми розбалакались, як, бувало, колись, лежачи на траві на старій батареї. Джо анітрохи не змінився. В моїх очах яким він був тоді, таким і тепер лишився: просто відданим і просто чуйним.
Коли ми повернулись додому і він, узявши мене на руки, легко переніс через двір і потім угору сходами, я згадав той достопам'ятний різдвяний вечір, коли він ніс мене на плечах через болота. Досі ми ще ні разу й натяком не торкалися змін у моїх перспективах, і я навіть не знав, якою мірою йому відомо про те, що я пережив останнім часом. Я тепер настільки спроневірився у собі й настільки покладався на нього, що ніяк не міг вирішити, чи слід заводити розмову на цю тему, коли він сам її не починає.
- А чи ти чув, Джо,-• нарешті наважився я запитати одного вечора, коли він палив люльку біля вікна,- хто був моїм доброчинцем?
- Та чув, друзяко,- відповів Джо,- що це не міс Гевіше:,і.
- А хто саме то був, ти знаєш, Джо?
- Та чого ж, Піпе, я чув, наче це був той, що послав того іншого, котрий дав тобі банкноти у «Веселих Моряках».
- Це правда.
- Дивовижа! - зауважив Джо зовсім безвиразним тоном.
- А чи ти чув, що він помер, Джо? - спитав я за хвилину, вже дещо непевніше.
- Хто? Той, хто передав тобі банкноти, Піпе?
- Так.
- Та, здається,- подумавши довгий час, мовив Джо і ухильно скосив погляд на дизан,- я чував, як з ним буцімто сталося щось таке у,цім дусі.
- А про нього самого ти що-небудь чув?
- Та нічого такого, щоб аж дуже, Піпе.
- Якщо тебе це цікавить, Джо...- почав я, коли раптом Джо підвівся й підійшов до моєї канапи.
- Послухай-но мене, голубе,- сказав Джо, нахиляючись наді мною.- Ми з тобою завше були друзями, правда ж, Піпе?
Мені було соромно щось йому відповісти, і я промовчав. [460]
- Отож це,- мовив Джо, неначе я таки відповів йому,- справа, значиться, ясна. Тоді нащо ж ми, друзяко, балакатимем про такі речі, яких нам обом і згадувати нема потреби? Хіба мало про що можемо ми поговорити й без того, що нам непотрібне? Господи! Та згадаймо лишень твою бідну сестру, та як вона шаленіла! А Лоскотуна ти пам'ятаєш?
- Де б мені не пам'ятати, Джо.
- Так-от послухай-но, що я скажу, друзяко,- мовив Джо.- Я робив, що міг, аби Лоскотун був від тебе якнайдалі, хоч не завше воно виходило, як я замірявся. Бо коли твоя бідна сестра налітала на тебе і я пробував за тебе

читати