Завантажити

в'язням і на тому трохи заробляє грошима або продуктами з посилок. У бара-ці є ще один чоловік, що пише людям скарги, — це колишній адвокат Гостицький, що знається на законах і має навіть маленьку книжечку Кримінального кодексу. Але хоч як переконливо пише Гостицький, доводячи, що слідство й суд підійшли до справи обвинуваченого однобоко, не врахували, мовляв, того й того, а до того ж ще й порушили І якусь статтю Криміналььо-процесуального кодексу, відпо-| відь на його скарги одна й та ж: підстав для перегляду справи | нема. Навіть самому собі, незважаючи на неодноразові скарги, він не може добитись бодай зменшення строку. Через те Гостицький мало популярний як с к а р ж н й к, і до нього звертаються по допомогу або новаки в таборі, або велемудрі інтелігенти, яких густо згребла останнім часом у табори єжовська мітла.
Зате Бондаренко зажив серед в'язнів великої популярності своїми скаргами, й до нього звертаються навіть із інших таборових пунктів, обіцяючи за написання скарги добру винагороду. Пише він без усяких юридичних дефініцій, не посилаючись ні на статті Кримінального кодексу, ні на урядові постанови, а просто: <'Мене тяжко били на слідстві, і я наговорив на себе чортзна-що. А насправді я не такий, а он який». Тут Бондаренко коротко викладає біографію засудженого й наприкінці звичайно пише: «І де це в радянському законі сказано, що людей можна мучити й змушувати їх казати на себе неправду? Це ж не старий режим!..»
Дехто побоювався, як би такі гострі вислови не призвели до біди й на того, хто скаржиться, не впала з Москви ще більша кара, але чи Бондаренкова немудрована писанина розчулювала когось у Верховній прокуратурі та у Верховному суді, чи просто в Бондаренка була легка на скарги рука, — не раз уже бувало, що людині зменшували строк,
240
а одного разу навіть зовсім випустили на волю в'язня, що мав за плечима аж п'ятнадцять років далеких таборів.
От якби написав Бондаренко й Беймбетові скаргу — може б, і його швидше пустили в рідний аул! Така думка не раз уже западала Беймбетозі, він і сьогодні підсів до Бондаренка не тільки для того, щоб поділитись спогадами про весняний казахський степ, а й з практичною метою — попросити написати йому скаргу. Але як до цього підійти? Адже за написання скарги годиться віддячити, але що може дати Беймбет, коли в нього нема ні грошей, ні посилок він не одержує?
Відколи забрали Беймбета з аулу вночі, і сліду від нього не лишилось. Ні жінка з донькою не знають, куди він подівся, ні Беймбет не уявляє, чи вони ще живі, що роблять, з чого хліб їдять... Хоч би хтось із Казахстану тут був, то, може, Беймбет і довідався б щось про рідню, але на весь таборовий пункт він тільки один казах. Усі інші — з різних країв, про які Беймбет і не чув раніш у своєму аулі. Багато було казахів у алма-атинській казармі, чимало їхало їх з ним степами, та всіх їх розтрусило на довгій дорозі, що тривала мало не місяць, і в Букачачу привезли з Казахстану тільки одного Беймбета.
Але скаргу коьче треба писати — може ж, і на Беймбета зглянеться якщо не аллах на небі, то прокурор у Москві. І Беймбет нарешті зважується просити:
— Слухай, Бондаренку, давай пиши скарга. Скільки скажеш, стільки буду давай тобі балик і горбушка.
Баликом Беймбет називає по-казахському шматочок солоної риби-горбуші, що дають в'язням на обід, а горбуш-кою в'язні звуть хлібну пайку. Не така вже це й знадна плата, бо й «горбушка» в Беймбета — не шахтарська тепер, а поверхнева, важить якихось там шістсот грамів, і, хоч Беймбетові доведеться жити якийсь час надголодь, але це йому не первина — аби тільки погодився взяти таку плату великий майстер у справах скарг Бондаренко.
— Скаргу, кажеш? — питає замислено Бондаренко, чухаючи потилицю.
— Скарга, скарга! — збадьорішав Беймбет, що діло ніби йде на лад. — Давай пиши! Балик, горбушка тобі — скільки скажеш.
Бондаренко ще подумав, зітхнув і погодився. Що ж — у таборовій житусі знадобиться й зайвий хліб з горбуш-кою...
Через кілька днів Бондаренко покликав до себе на нари Беймбета й почав розпитувати:
241
— Ну, так кажи, що саме тобі шили ', щоб я знав, як писати.
Бондаренко поклав на коліна диктову дощечку з вирваною із зошита сторінкою і взяв олівця.
— Слідчий шив — міліцію. Казав: «Ти, Кунанбаєв, «лево-сернй конньїй милиционер», а я ні в кінній, ці в пішій міліції не служив. Неправду казав слідчий...
— Стривай, стривай, — спиняє Беймбета Бондаренко, який нічого не може второпати. — Який «конньта милиционер»? А що таке «левосерьій»?
— Слідчий так казав, так писав; суд казав — «левосе-рьій», десять років давав... — розводить руками Беймбет і знову повторює: — Я ні в кінній, ні в пішій міліції не служив.
Бачачи, що з уст Кунанбаєва нічого не добереш, Бондаренко каже:
— Доведеться до трудила 2 йти — /розпитати про твою справу, бо щось ти не так кажеш.
— Усе так, усе так! «Левосерьій конннй милиционер», -а я

читати