Завантажити

з кулеметами.
Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалося, що він навіть роздивився Нестеренкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Нестеренкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватись з-під неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: «І зовсім не те, що «він веде», а насамперед я сам іду туди. Я сам вибрав собі це і йтиму до кінця. І я прекрасно розумію, куди йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих осатанілих селюків, що в ім'я свого засіка й химерної «неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Нестеренко тут — тільки збіг подій».
Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Його зморщене, натрудоватіле коло, як вид рахітичного немовляти, що допіру побачило світ, плаксиво скривилось і не хотіло світити. Десь на стерні кричав перепел.
Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Нестеренко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинками падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.
Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса хрипко скомандував:
— Не курить більше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненіє. З северо-южной сторони може буть удар...
«Дурень! — сказав до себе Горобенко: — 3 «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж «командир»!..»
Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: «Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?» — нетерпляче запитав себе Горобенко.
Здаля перед чорною стіною лісу парувала туманами Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблились потилиці й поблискували цівки рушниць.
«В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора Центральної ради, тікав з директоріївським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...»
Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці.
«Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, лакейства і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила, і воля»!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!..»
— На мєстє... сто-ой!
Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: «Ну, що було б захопити френча!»
І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав як близький товариш:
— Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
— Ні, для чого ж це? Мені — нічого...
Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано:
— Брось! Строїть там із себе ще... Одягай, і нікакіх гвоз-дєй!
Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов:
— Полрота, напра-а-во! Шагом марші Збоку захрипів Несторенко:
— Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!
Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.
Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на

читати