Завантажити

сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя...
І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!..
Треба тільки намацати в собі той архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста, логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.
В ями важко падали свіжі брили землі, а навколо, вгору, до неба, звелись на струнких стовбурах кладовищенські сосни. Зелені, молоді.
 
XXI
 
З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до парткому повітпродкомісар Дробот — з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось.
Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати до ком'їдальні, але розпечене липневим опівденним сонцем повітря було неспокійне. В ньому причаїлось . і важко дихає спітніле — щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціалістичного парку і стоїть незакінчений п'єдестал пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко,
— Ви до парткому? Оголошено казармений стан... Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапував ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути, й спитав:
— Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього:
— Хіба ви ще не знаєте?
— Нічогісінько.
— У Козіївці — банда. Шість верст від міста... Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову...
У парткомівському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.
Не треба було й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозності всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало одразу все відомо.
Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в. неї ініціативу. Каррота й частина партійців складають загін, що вночі має захопите Козіївку. Решта охороняють місто.
Горобенко зійшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Нестеренком. Збоку стояв з наганом на поясі і карабіном за плечима Попельначенко. Він уважно слухав.
Горобенко підійшов до Кричеєва.
— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього шкельця пенсне.
— Що таке?
— Я хотів би вам особисто це...
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки.
Він устав з-за столу і заклопотано пішов з Горобенком до вікна.
— У чому річ? Я слухаю...
Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав:
— Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном у Козіївку...
Кричеєв високо підвів брови, а потім підозріло прищулив очі:
— Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні й тут. Місту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив:
— Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?
Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Горобенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.
— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Нестеренкові записати вас. Горобенко з притиском промовив:
— Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий і гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двір.
Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки:
— Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы, действительно, стрелять бандитов!.. Дружинін знехотя відповів їй:
— Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то все-таки

читати