Завантажити

тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.
— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.
— Нi...
— Ну то вбирайсь!
— Та я... хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.
— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.
Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:
— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.
— Куди "сiдай"? — чернець менi.
— До чаю,— кажу.
— Як-то до чаю, а грошi?
— Це ж заплачений,— кажу.
— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:
— Та... не знаю...
Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
— Спасибi, не хочу,— каже.
— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.
— Н... не хочу. — Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.
— Н.. не знаю,— одказує вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
— Знаєш що? — кажу. — Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi.
— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
— Ану, за нiчлiг.
Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
— За нiчлiг! — крикнув чернець.
Вiн нiчого.
— Та в його нема,— кажу.
Чернець як визвiриться:
— Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому.
Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.
Як ось дiдок один:
— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його.
Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
— Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце займають.
Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i дивиться так, наче справник який.
— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.
Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а полiцейський:
— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.
— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю нiч ночуєш.
Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа ночую. Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi придивляється-придивляється на лахмiття йому та:
— Ти,— каже,— чого забравсь сюди?
Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.
— Ночувать чоловiк,— кажу я.
— А ти хто такий? — полiцейський до мене.
— Чоловiк,— кажу.
Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
— Стiй,— каже,— у тебе вещi є?
— Нащо?.. Я сам,— кажу,— вещi.
— Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з нар, поганцi!
Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
— Де ж нам лягать? — кажу.
— Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
Стоїмо ми.
"Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.
— Он що,— кажу,— давай пiд нари.
I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по пiсочку, наче нiжка красунi по килиму. Прокинув я свиту, лiг. Парубок стоїть, дума.
— Та лiзь,— кажу.
Вiн постояв ще трохи, улiз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що ж про себе сказать, то менi чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi цмок-цмок... слухаю — i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й друга, на животi й третя... Є, дякувать

читати