Завантажити

а далi й каже:
— Не знаю, як монастир ще...
— Що монастир? — питаю.
— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так?
Подививсь на мене, потiм:
— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.
— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!
— Пiдемо,— каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився — став.
— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi..." — от i не скажу я так. Там так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
— Ходiм же в странню.
— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.
Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже:
— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!
Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
Був молебень "о покарании".
Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.
Парубок i каже:
— Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.
— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.
— Заперта? — здивувавсь парубок.
— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.
— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.
— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.
— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.
— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:
— Вам що? — каже.
— Та нам... ноги потомленi,— кажу.
— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.
— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати...
— Так... так давайте чаю,— кажу.
— На двох? — питає.
— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?
— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.
"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi

читати