* * *

Палю свій час –

дощенту вигораю

в повільних чергах,

в сутінках чекань.

Пір’їна, що

відбилася від зграї,

останній спогад

ірію втрача.

Згоряє мить

щемлива в апогеї.

Життя стікає

воском на вівтар.

Сізіф і камінь,

скеля з Прометеєм

пір’їну молять,

щоб не впав Ікар.

 

* * *

Найтемніша ніч – перед світанням.

Найлютіша січ – в бою останнім.

Найскладніший вибір – у сумління.

Найсумніша пісня – безнадійна.

Найсолодша мука – у кохання.

Схожі очі вічності й чекання.

Найясніший погляд – у прощання.

Найгостріше лезо – у мовчання.

 

* * *

Діждались шибки поцілунків дощиська весняного,

радіє хатина новій великодній сорочці.

Снить пуп’янок стати солістом оркестру духмяного,

а тепле яєчко – найкращою мамою-квочкою.

Чекає розлука на трепетну мить зі стрічаннями.

З’юрмилися ноти в тісних коридорах артерій.

Примружує камінь щілину: впустити прочанина –

зерня подорожника стука несміливо в двері.

 

* * *

У сум осінній

дід на лаву сів,

думок осиний

рій розворушив.

Мороз ранковий

лиже – до кісток.

Думок підкови

важчають: цок... цок...

Сидить бездомний

дід, як сирота.

Чи він голодний –

хто б його спитав?

Рідні – ні крихти.

Сумка на плечі.

Запраглось лиху

з дідом відпочить.

«Сідай, сердешне.

От і вдома ми.

Прийшли нарешті

на поріг зими.

Тремтиш? Тулися –

день ще протягну…»

Дідусь голився

і всміхавсь чомусь...

 

* * *

Не висоту – себе, слабку,

здолати в миті рвійні.

Під погляди липких лакуз

зібрати волю ріні,

промитої в семи морях

солоністю недолі,

правічно скелею стоять

у світовій юдолі,

щоб звідав сокіл висоту,

крилом черпнувши сині,

щоб батько взнав мене, оту,

що мала б стати сином.

 

РІКА

Річкам малим і великим, чиї імена вкрито асфальтом забуття

 

Її затиснули в трубу,

від людства заховали

навік. А вийшло – на добу

ту річечку скували...

Вона звільнилась навесні:

немов торішнє листя,

зітліли береги тісні,

пульс бистрини пробився.

Крижинно здибився асфальт

і вишкіривсь камінням,

проріс ручай – дитячий альт,

розквітнув у промінні.

 

Жага звільнитися від пут,

щоб осягти свободу,

розіб’є мури й вкаже путь

і річці, і народу.

 

 

* * *

Вмирали сосни на околиці,

ішли з життя стрункі красуні.

Голки їх більше не кололися –

руділи й опадали сумно.

 

І рідшав гай, ночами рубаний.

Хтось дерево вічнозелене

волік на дрова – чи ж осудимо? –

без палива – зима студена...

 

Той бідкавсь: на свята різдвяні

малеча буде без ялинки.

Той любить сауну духмяну...

Вмирали сосни поодинці.

 

Їм не втекти. Не схоронитися!

Бруньки згорають, наче свічі…

Людці ж спішать на горі грітися.

Чужий глухому серцю відчай.

 

Вмирають сосни біля звалища,

що насувається все ближче...

Невже в нас замість серця – згарище,

німе осіннє попелище?

 

Чи це колись тут на побаченнях

не ми свою зустріли долю?

Вмирають сосни…Хто ж пробачить нам

цю глухість до чужого болю?

 

Вмирають сосни на околиці...

 

ДВОБІЙ

Збивали з ніг, та я мовчала,

звестись хотіла – бракло сил.

У розпачі душа ячала

й повзла стернею чорних піль...

 

Кричали ночі німотою

і цілили у дно зіниць.

Двобій найтяжчий – із собою

у драмтеатрі масок-лиць.

 

«Нехай не слухаються ноги

і тіло заважке – свинець,

борись! – благає кожен подих. –

Бери перо! Ще не кінець».

 

ПІЩАНА ВІЧНІСТЬ

Кінчався вік у кіноварній фарбі.

Звичайний день кривавість ран лизав.

Тужливу пісню вигравав на арфі

пустельний вітер, хитрий, як мурза.

 

Піски покірно хвилями застигли.

Молились люди до своїх богів.

Боги мовчали. Море страхітливе –

піщане море вийшло з берегів.

 

Втомилось все: і спека, й люди, й хмари.

Клепсидри втома – віку порохно.

Гримів пісок. Текли піщані чвари.

Життя – ковток. А чи було воно?..

 

МОВЧАННЯ

 

Мовчання задушливий кокон

спиває мій подих і спокій.

Болить чорна пустка

очниць – мокра вата…

У світі безглуздо

на щось сподіватись.

Безглуздо

на щось сподіватись!

 

У світі відчужень,

у тьмі самоти

розбилися дружба

і сонячне «ти».

Розбились…

Навіки розбились!

 

Світ – навпіл. У муках. У тузі.

Від сонця – лиш пляма в калюжі.

Важкий погляд неба

в густій каламуті

громами до тебе

озветься, забутий,

коханий,

з учора забутий!

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Сидить старенька

в інвалідному візку,

докупи склавши

руки мозолисті.

Дрімає вдень –

уперше на віку,

всміхається,

немов дитя в колисці.

Візок не скрипне –

сну щоб не злякати,

в якому вже

закінчилась війна,

нехай дівча

біжить стрічати тата,

вдовину хустку

з матері зніма…

Там босі села

забувають голод,

з толоки

підіймаючи хати,

там восени

щасливо мріє молодь

подати хліб,

як на поріг – свати.

… Прокинулась.

На дощ, мабуть, болить

нога,

якою більше не ходить....

Візок безпомічний

зажурено дріма...

Чому болить нам те,

чого нема?

 

 

 

 

 

 

 

* * *

У кожному із нас – химерний Гоголь,

свій сумнів, манівець, своя стезя.

У змові з чортом чи в розмові з Богом

вирішуєш: коня брать чи ферзя?

Іще тобі болітимуть питання,

коли запахне стружкою сосни:

Хто ж я? Чий син? В якій землі відтане

душі моєї гріховміст рясний?

Іще коня згадаєш вороного,

що ти на п’яну бабу проміняв,

ще слава-ферзь тобі підставить ногу –

ні гриви, щоб поплакать, ні коня…

Немов мачина – бути чи здаватись? –

десь визріває… Тут би солов’їв!

Та ферзь шепоче: «Чом не цілувати

кайданів срібних? Не чужі ж – свої.

Цілуй – не будеш пилом при дорозі,

такої слави заживеш тоді …»

Став край чужим. Талан спочив у Бозі.

То чи знайдеш, куди себе подіть?

Не чужина – земля, що нею снив ти,

чужа тобі – надщерблена душа.

Регоче демон: драму не спинити.

Ґвалтують пісню. Душить ферзь пташа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

 

Мертве сяйво місяця

в кризі чорних дір.

В лабіринтах містики

герцю жде жовнір.

Травам не пробитися

крізь смолисту тьму –

я серпом півмісяця

тіні розітну!

 

Пустка реготатиме

прірвами очниць,

божевіллям, втратами

фурій і черниць.

Демонам амністію

Вельзевул продав.

Годі стріти істину –

править тут бедлам!

 

Сумніви сновидами

сунуть сонмом снів.

Не прогнати видива,

як би не хотів!

Тіні в душу сунуться –

гойдалка-душа…

Як здолати сутінь цю,

дати відкоша?

 

 

 

 

ОДЕРЖИМІСТЬ КАТЕРИНИ БІЛОКУР

Триптих

1

Пильний погляд очей –

малювання жага.

Різнобарв’ям з ночей

палісад ожива.

 

Тихо тане роса.

Льоном день засинів.

Виринає краса

із незайманих снів.

 

Калинове гілля

обвива зелен-хміль

і шепоче: „Моя...

Об’єднаймось в артіль!”

 

Рожевіє чебрець

у тумані степів.

Сум зведу нанівець,

щоб цар Колос доспів.

 

Де петровий батіг

любить степ над усе,

там єдину з доріг

він дбайливо пасе...

 

2

– Дозвольте, мамо, малювати:

життя без пензля – не життя.

Ой, згляньтесь наді мною, тату...

Чим гірш малюнок за шиття?

 

Дивіться: пуп’янок дитинний –

в нім стільки радості дріма!

Праматері любов глибинна.

Чи є щось більше? Ні, нема.

 

Молю вас, батечку! Чи можна

ховати ще живу мету?!

Мене ж благає квітка кожна:

«Малюй, допоки я цвіту».

 

...У ноги падала, благала,

стояла в річці крижаній

уперта Катря. Й малювала

квіт-славень мудрості земній.

 

Цвіли картини рушниками.

Здавалось: двері відчини –

і мак здригнеться пелюстками,

і затріпоче, мов крильми.

 

А за вікном – квіткова повінь

вирує, в шибку загляда.

І сонях – наче місяць вповні

на гребені палких жадань:

 

«Хто нас відтворить, Катерино,

як ти свій погляд відведеш?..»

Горнулись квіти, як дитина,

до Катрі й до полотен меж.

 

Співали фарби веселково,

ряхтіли тіні в глибині –

і квітло диво пелюсткове

з-поза богданівських тинів.

 

В музеї Заходу, за Альпи

проліг полотен Катрі шлях.

На них сплелися ружа й мальви –

вінок Богданівці в віках.

 

3

Маєво квітів –

як світла симфонія.

Сяйво їх цвіту –

космічна гармонія.

 

Хай розуміння

бракує удома –

прийде прозріння.

Запізно – відомо.

 

Ось мого серця,

тепла хлібина...

Смуток – на денце.

Осанна, калино!

 

* * *

Всі знайдені слова комусь боліли,

пекельним жаром входили у сни

чи плакали дитям на грудях білих

в самотності, задовго до весни.

 

Та слово знайдене про нас забуло,

про перший вдих і хміль зелених сонць.

Ми сієм жито між Дніпром і Бугом

і скачем з гречки у словесний стронцій.

 

А справжнє слово – в степових могилах,

чолом – до неба, коренем – в землі,

ясніє маком на Дніпрових схилах,

тремтливим щемом дише у селі.

 

Просте й величне, мріє серед степу,

ввібравши даль його на сотні верст –

до чорних сонць, до збайдужінь нестерпних,

до розуміння: ти одне як перст.

 

Чи донесеш свій відгомін нащадкам

у сивострунній думі кобзаря,

чи скам’янієш бабою на чатах,

оплакуючи слово-немовля?..

 

1861

Вертай, Тарасе, в Україну,

у батьківську стару хатину,

до наймичок-сестер своїх,

зігрій хоч добрим словом їх!

 

...Тарас вернувся в Україну,

коли поклали в домовину.

Несли поета, мов маля,

в травневих співах солов’я.

І хлюпало у грудях-жерлах:

– Повстаньмо, браття! Ще не вмерла!*

Гуртуймося за українське,

бо заполонить край чужинське:

слова, думки, пісні, вистави...

Єднаймо, козаченьки, лави!

Допоки будуть наші діти,

мов мишенята, в цьому світі

шукати долю на чужині

і гнути на сусіда спини?

Коли, нарешті, із руїни

воскреснуть села України?

Коли розірвемо окови

з духовної колиски – мови?

Вона не вмерла, поки диха...

О Україно, краю тихий!

Мовчиш?.. Зґвалтують і задушать,

імперії продавши душу.

До пня зрубають, до цеглини

зруйнують батьківські святині,

щоб бидлу возвести сарай.

Мовчиш... Німий вишневий рай!

Все винищить душа камінна.

 

Але не владна над нетлінним

та геростратова рука.

Слова Тараса – як ріка,

долаючи всі перепони,

і німоту, і заборони,

від Святогір’я – до Говерли

лунають співом: “Ще не вмерла!”

 

*- Павло Чубинський написав “Ще не вмерла...” у 1861-62рр. Цей вірш спочатку приписували Шевченку, навіть надрукували у 1867 р. у львівській збірці Тарасових поезій.

 

 

 

 

* * *

 

Іванові Вишенському

 

Зіллється все в просторах Ноосфери:

Мадонни посмішка й Малевича квадрат,

ракетні шахти й поетичні пера.

І "брати" стане поруч слова "брат".

 

У келії всамітниться письменник,

йому свіча замінить зорепад.

Життя згорить. Дивакуватий геній

і не помітить! Слову буде рад.

 

Шукатиме й радітиме дитинно,

шепочучи гарячі молитви...

Віддасть усе за трунок слів полинний.

Для нього Слово – Бог і хорогви.

 

БАЛАДА ПРО РИБ’ЯЧУ ДУШУ

Диптих

1

Піймали рибу на гачок.

Лускою блиснула, мов промінь

над рідним ставом впав за обрій, –

та рибу проковтнула клітка.

Здавалося б, жива – живи!

Вода ж ставкова, рідна, а проте

як тисне пруття!..

А душа ... росте.

Змирилось тіло, а душа

все рвалась у глибини щиро,

коли гострили ви ножа,

щоб позолоту здерти з шкіри,

щоб вирвать подих

із безмовних губ.

І раз лише здригнулася вона,

немов струна, що раптом обірвалась,

як ніж ковзнув знесилений, у крові,

коли

надія риби – молода ікра

шубовснула не в річку...

 

 

 

 

 

 

2

Мамо, колись ви навчали мене

мовчати,

слово сховавши в кишеню,

мов пташку,

бо вилетить – не піймаєш.

Ой, як же тісно

пташці у кишені,

навіть якщо її тримає

рука з любов’ю!

Мовчать навчились ви,

щоб вашу пташку не вхопив

безжальним кігтем

чорний ворон.

І безголосо голосила птаха,

мов розп’ята,

коли кровинку-сина

забирали...

І вибухали вени,

ніби міни,

як вибухають перед смертю

мрії,

і кров солодка

день за днем точила,

як шашіль точить

серцевину дуба.

Заплакала душа удруге,

коли на цвинтарі,

де батька вічний спокій,

чужі забрали місце

поруч нього,

що ви відміряли для себе...

 

СЕВЕРИНОВІ НАЛИВАЙКУ

 

Довбиші в литаври били

над снігами синіми,

били довбиші, будили:

«Встань до бою, сину мій!

Встань до бою, встань до бою

з шаблею чи вилами.

Ясен місяць над тобою

браму ночі виламав!»

 

Як воли, ревли литаври

шкірою воловою:

«Годі, геть ярмо і тавра!

Кров у нас не лойова!»

І за батька, і за матір,

за сльозу дівочих він

б’ють литаври, як гармати,

б’ють, немов пророчий дзвін.

 

І вставали коні дибки,

іскри крешучи до зір,

і вставало Поле Дике:

люд, і птах, і дикий звір.

Захистити щоб собою

прасвіт й завтрашню зорю,

кличуть довбиші: до бою!

Кличуть довбиші на прю!

 

ДЗВОНИ ГОЛОДОМОРУ

Ой, упали-розкололись

повалені дзвони...

Від країни, що боролась,

тліє тільки спомин.

 

Ти ж хлібами годувала

не одного «брата»,

рушниками зустрічала

в заквітчаній хаті.

 

А тепер ось – чорна мітка,

як вдовина хустка,

чорний ворон, чорна звістка...

Білі кості й пустка.

 

На сорочці вишиваній

сирота-калина

тридцять третій поминає –

горе України...

 

Де не впали ії квіти –

проросли хрестами...

Того «цвіту» – по всім світі,

знедолена мамо!

 

 

 

 

 

 

* * *

На просторах, де поле і поле,

скільки оком не кинеш – поля,

чорний хрест рвійно землю розколе,

щоб злетіти услід журавлям.

 

Щоб за морем русявим і синім,

де зимують сільські журавлі,

хоч скориночку хліба для сина

роздобути в голодній імлі.

 

Хоч скоринку, хоч крихточку хліба,

бо наситилась… людом земля,

а синочок не плаче, не диба,

журно дивиться вслід журавлям.

 

І оте його вічне мовчання

журавлину гойда висоту...

Хрест розколює землю відчайно –

безмір наших печалей і туг!

 

 

* * *

Небо вже тиждень хмуриться

й горнеться в сиву хустину.

Небо, чому ти зажурене,

чом на душі неспокійно?

Чом сумом світ захмарило?

Я, мов билина на вітрі,

світлим Великоднем марила

й зустріччю з рідними – звідти…

Як я за мамою скучила!

Там, де земля найрідніша,

спить моя великомучениця…

бачимося все рідше.

 

Кіньми роки… Лиш куряву

збили підкови в долині.

Небо моє зажурене,

сива, як світ, хустино…

 

 

 

 

 

* * *

Піввулиці – що від села лишилось.

Три яблуні. Ряд вуликів пустих.

А як врожаїлось! А як доїлось!

Все – для держави. А тобі – пости.

 

Пісна в селянських мозолях землиця.

Пісна копійка й трудодень важкий.

Село вкраїнське, чи твій дух не вичах,

чи обізветься в правнуках таки?

 

Озветься їм бетонкою дороги

до тих воріт, що жалібно риплять

до мальв сумних, застиглих при порозі,

бо ріпаком вкріпачені поля?

 

…Піввулиці, де вже нема сусідів.

Самотній півень ще зорю стріча.

Бабусь десяток, до яких ще їздять.

І ніби диво – диба лелеча.

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

До дідька ремонти і зустрічі світські,

подалі – з асфальту, з пекельності міста,

від запахів гуми, від вихлопів газів –

втекти від усього й від себе одразу.

Втекти від новин і від стуку провини,

від світу обставин з настійним: «Повинна…»

Повинна, повинна – клейке павутиння

спиває мене, навіть сповідь полинну,

висотує нерви, розгойдує душу,

катує осою, мов батьківську грушу…

Стікаючи соком, я вибухну в травах,

подалі з асфальту, від слів кучерявих…

 

* * *

У ліс, у ліс – із теплої постелі!

У храм правічний, в купіль росних трав,

у ранок цей, мальований пастеллю,

де звіробій зірки небес зібрав.

 

У ліс, у ліс, де світять білокоро

і стан беріз, і руки молоді,

де ми – первісні. Влада і покора

не знані тут: не ліс їх породив.

 

Ми діти тут, наївні і відверті.

Збираєм в кошик мудрість вікову.

На жилах листя є печатка смерті.

Дуби мовчать, жалітися – кому...

 

ЧЕРВНЕВА НІЧ

 

Зіллюсь човном із сонним схлипом річки,

довірюсь їй. Спочинь, моє весло!

Не хлюпни, не злякай червневу нічку,

згадай, що з нами і до нас було.

 

Пливи у чари тиші, що сріблиться,

у справжній світ, де важить кожна річ:

і дух трави, і злет самотній птиці

в ніким не займану коротку диво-ніч.

 

Хай очі тонуть у глибинах неба,

хай світло зір купає все навкруг:

і сиве вчора, і майбутнє „треба”,

і луг оцей, мов дідусів кожух.

 

 

У царстві неполоханім, безкраїм

забуду неприємності й жалі.

Хвилини щастя, що здавались раєм,

такі незмірні і такі малі!..

 

Укриюсь небом, вишитим зірками,

відчую первозданну м’якість трав

і душу, наїжачену з роками,

довірю лугові, щоб колисав.

РАНОК НА СІНОЖАТІ

 

Іще туман курив ранкову люльку,

ще юні роси спали на траві, –

у світанкову тишу Приінгулля

на сіножаті вийшли косарі:

хмільних пісень старим наснилось косам,

п’янкі обійми ніжної трави,

як гостро пахнуть кавуном покоси…

І день солодкий, що тебе зловив…

 

 

 

 

 

* * *

Жнива. Гарячий подих току.

Піщане борошно стежин.

Ставка зеленкувате око

край бору в заростях ожин.

Очеретів зелені вії.

Гойдає хвильку жабеня.

Дід явір казку яворіє

на вушко стомленого дня.

 

 

 

 

 

 

ПІСНЯ ПРО БАТЬКА

 

Заплющу очі – тато йде стежиною.

Широкий степ. І батько повний сил.

А я горнусь щасливою пташиною

до теплих рук і духу колосків.

 

Колоссям-сонцем проростає зернятко.

Струмок – в широку річку вироста.

З дитинства край мій проростає в серденьку –

і лине пісня тиха і проста.

 

Іду ланами, стежкою єдиною,

що поверта на батьківський поріг.

Моє село! Ти стало Батьківщиною,

столицею моїх земних доріг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Все сьогодні моє:

міст висячий, єдиний у світі,

що гінкою стрілою

злітає між сосон і верб,

і злиття двох річок,

і лиш вчора народжений місяць,

перша трель солов’я

і в захмар’ї вколисаний серп.

І галяви в соку

із забутими назвами квітів.

Хтось викошує назви,

мов ймення правічних богів.

Ви на сонечко вийшли,

біляві, рожеві, блакитні?

Дайте вас поцілую

в довіру очей – в голубінь...

І витьохкував травень

в густого бузку фіолеті,

і хмеліла стежина

в євшановім подиху трав,

і хотілося марень,

що ми на цім світі безсмертні.

... Ми ламали бузок,

бо так треба. А він же кохав...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Весняний світ – то ніби одкровення.

Він греблю рве і розверзає землю.

В нім травенятко іграшковим списом

граніти коле. Вибухає листом

сонлива брунька. А ріка прозора

готує купіль трохи змерзлим зорям.

Весняний світ – це мов мала дитина:

радіє, скаче – дзень! – щось перекинув,

жаліє, плаче і росте щоднини

мій мудрий світ в долоньках у дитини.

 

.

 

 

* * *

В тарілку – супу, у чашку – чаю.

Село стрічає.

А ще гостинчик кладе в кишеню

і серце – в жменю.

Рукав обличчя на мить торкнеться –

сентиментальність сільського серця.

Воно, наївне, об міста крицю –

ой, буде битись…

В камінні стіни, в серця камінні,

де люди – тіні,

осліплі тіні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Коли без дотику твого, –

я засихатиму на грудку

і розсипатимусь піском,

здаватимусь на волю вітру,

аби хоча б пилинкою припасти

до пліч твоїх,

тепло руки відчути

й на мить спасенну в ній ожити.

Блукаю світом я. Чи світ блука в мені?

Такий малий, холодний без любові.

Із пульсом, за яким ледь-ледь

вгадати можна: то

під кригою струмок весняний.

…Тоді не порохом – дощами

усі твої дороги вмию,

і жайворонком сонце розбуджу,

і проросту в тобі, і розцвіту, Свароже,

щоб ти, мій світе, сонячно дививсь.

І повертав із далечі доріг

до тої грудки,

де прозрів уперше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Асфальтна річка розлучила кленів –

шипить між них змією день і ніч:

в завіях білих, в шепоті зеленім,

в багряних строях – блима злістю віч.

 

Все, знай, шипить, плюється гаром чорним.

Яке їй діло до тремких бажань?

Подумаєш: брат брата не пригорне…

Живуть без цього. Іч, у них жага!..

 

А в мене, хлопці, під смолистим блиском

зібралось стільки щебеню в душі,

що дихать важко… Співчуття – облиште,

бо жалість здатна й серце роздушить.

 

Усі спішать. Чого, куди – неясно.

Невже мета – у миті перехресть?

Зустрілися – розбіглися. Прекрасно!

І задля цього я несу свій хрест?

 

…Шипить асфальт смолистою змією,

а клени творять віттям віадук,

щоб стрілись ви із мрією своєю

на перехресті поглядів і рук.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Верніть коня

гарячого,

як дотик.

Отой, що вперше

шкіру пропіка.

Верніть вогонь

прицільний

з того доту,

куди за греблю вій

втекла ріка.

Єдиний подих,

щоб не задихнутись

од вітру,

сонця

й степу,

що летить.

А там хай буде

те, що має бути…

Душа жива,

коли вона

болить.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОЗАК БАРВІНОК

 

Цвіте барвінок, мов козацькі очі,

які чекають вірного коня.

Ти був із тих, кого забути – злочин.

…Нема могили – час усе зрівняв.

 

Ти цвітом став навіки в ріднім краї.

Твоя могуть дубами вироста.

Твоя любов нам небо підпирає,

й за Україну моляться вуста.

 

Твоє ім’я – у веснах Батьківщини,

бо ти обрав єдину із доріг:

щоб квітла ненька синіми очима,

усе віддав, але її зберіг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДО СТОРІНКИ ШЕВЧЕНКОВОГО ЩОДЕННИКА

(червень 1857р., Новопетровськ)

 

 

Наш славний грішнику,

довіку нерозкаяний!

Піїте віщий мій!

З цизориком і чайником

лиш перекинешся слівцем незчовганим,

а думка – чайкою,

а слово – човником

за Каспій линуть вдаль.

З Неви всесильної

чекаєш звісточки,

чекаєш звільнення.

Тягучий човга час, німіє час обличчями

днів на одне лице із поглядом позиченим.

Чужіють день і ніч, і місяці вповільнені…

Шеренгою роки стоять-чекають звільнення.

Муштровані роки триклятої солдатчини.

Піски… Вітри й піски – у серце розкріпачене,

у серце Кобзаря, просвітленого думою:

свобода – як зоря з-за Каспію, над дюнами…

Та бухка барабан, і сурми ріжуть слух,

знов топче душу пан, накази – як обух.

Мої ж дрібні слова у серці – як сльоза:

Толстая у листі спішить тобі сказать…

 

Рука сама собі боїться вірити.

Рука хвилюється: не спанегіритись!

Цей чистий-чистий сніг

паперу білого…

Мій острах псом приліг,

лизнув несміливо.

Заплющу очі – сон:

я знов в цивільному,

у Літньому саду,

для мрії вільному.

І біла-біла ніч,

лиш мармур світиться…

Ці сотні дивних свіч –

як очі вічності…

 

Бринить мені хрущами

вишневий саду цвіт

і голос… голос мамин –

пелюсткою із віт.

 

Брюллов. Майстерня. Пензлі.

Полотен майстра ряд.

А я Вкраїни вензель

вплітаю в «Кобзаря»…

 

Ти ллєш крутий окріп з нового чайника,

ти пробуєш перо – те, нерозкаяне,

а вітер дме старий,

болючий, як нарив,

і смак його – полин.

І марно ждать новин.

Привілля самоти! Свавілля самоти…

Сичить пісок сліпий і сиплеться в сліди.

Як гаряче сичав, як поганяв сюди!

 

 

Яким повільним став, як гнів свій остудив!

Біліє чистий лист –

незаймана душа.

О, скільки він туливсь

без пензля і вірша.

Маленький гарнізон

в незамкнутій тюрмі.

Піщаний горизонт

в самотній стороні…

Цизорик твій зламавсь. А чайник закипів.

Ти стільки літ мовчав. Мовчав любов і гнів.

Пустеля навкруги

і пустка у серцях.

Ти переплавив гнів

у творення життя.

Ти вимовчав за всіх – отарне – на віки!

Ти вистраждав народ – любов’ю, по-людськи…

 

 

МОЛИТВА

Юрієві Дарагану

Мамо Маріє, в вишневому раї

бачив я очі печальні твої.

Болем святим у мені проростає

доля вкраїнських німих солов’їв.

 

Мамо Маріє, відкрий мені правду:

душу стражденну народу мого

доки терзатимуть розбрат і зради,

як загасити убивчий вогонь?

 

Мамо Маріє, заступнице щира,

в мене прохання єдине, просте:

задля Вкраїни – що хочеш в офіру,

лиш збережи її серце святе!

 

Мамо Маріє, наповни любов’ю

кожну клітину мою і землі!

Я проросту на ній зерням у полі,

цвітом ромену, зорею в імлі.

 

Мамо Маріє, зазнали ми щастя –

чашу спокути й прозріння сповна.

Є Україна – найвище причастя,

дух солов’їний у кожному з нас.

 

 

 

 

 

* * *

Дух правічного Херсонеса

блукає змалілими лабіринтами

давнього міста...

Білосніжні колони,

хоч мало їх уціліло,

продовжують тримати на собі

небо, що падає в море.

Об них б’ють лоби

морські вітри –

і

затихають.

До них біжить хвиля,

хоче припасти грудьми –

і

розбивається

мільярдами солоних сліз.

У цьому світі,

загубленому в часі,

бабуся в солом’яному капелюшку

продає пиріжки з картоплею.

Ще теплі.

Дивно...

... Примхлива пам’ять

закарбувала

обережні рухи

пухнастої щіточки археолога

в унісон молитовному шепоту

вуст його,

розімліле небо,

що сперлося на колону,

і лагідну бабусю з пиріжками,

ціна яких тягла на історичну реліквію.

Бабця теж увійшла в історію.

 

 

 

 

 

* * *

Ларисі Гайдай

Як пропивали калинову душу,

що сумувало й небо голубе,

ти снила Феніксом, що відродитись мусить,

явити світові із попелу себе.

 

Хитався дзвін над спорожнілим храмом,

хитався люд у вірі нетривкій.

За тридцять срібних Юда світом правив

і клав пісням на очі мідяки.

 

Тоді нам зустріч ворожило Слово,

гукало степом під високий стяг,

а нотний стан пив течію Дніпрову,

щоб причастити Піснею вуста.

 

В собор душі ввійшла натхненна тиша,

довірлива, як двійко голубів,

прислухалась: десь пісня світ колише

під вічним небом, небом голубим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Невже отак не буде вже ніколи:

дитинно-радісно і щемко водночас?

Невже ця повінь краплею додолу

впаде, мов зірка, що єднала нас?

Невже цей світ холодна мла поглине,

не буде сонця, навіть зір з калюж?

Невже ця рана в грудях – просто глина,

а та рука, що гріла, – просто плющ?

Невже… невже? Не можна так, о Боже,

щоб руки гріли камінь, а не світ,

і пісню в землю поховать не можна,

й наврочити коханню чорних міт…

Невже і вічність – мов пісок крізь пальці?

Невже кохання – лиш миттєвий щем?

Візьміть, як льон, життя моє – на п’яльця

і вишийте закоханим дощем!

 

 

 

 

* * *

Старість – помилка? Старість – розплата?

Мудра душа, та безсило розп’ята.

Вогник очей, перетлівши у грудях,

дим і тепло давніх спогадів будить.

Прикрощі, втрати й загоєні рани –

все залишає у пам’яті шрами.

Зморшками щедро гаптує обличчя

Доля-служниця і Доля-величність.

 

 

 

 

ДИМ

З грудей на волю вийшла осінь –

туман пасе на дні яруг

і розпуска небесну просинь,

аби лишити сірий пруг.

З грудей на волю – й затопила

їдучим димом сто доріг.

Дим лиже все, що серцю миле…

Чому ж до осені беріг

ту іскорку, що необачно

рве павутинку почуттів?

І навіть голос тихне лячно –

болить йому минулий спів.

Палке чуття в душі зів’яло,

немов багряний клена лист,

і довго-довго опадало –

ні, не під ноги, – в неба вись.

 

 

ВІКНА МОГО ДИТИНСТВА

 

Ті вікна сходили, мов райдуги,

віконниць крилами махаючи…

Чи усвідомлювали: рай – де ми?

Де мама, тато, я, мала іще.

Ті очі хати – небо сонячне,

що пригорнулось до калачиків.

Що буде невигойно боляче –

не знає рай. Ніхто не плаче ще.

Що глипатиме світ проваллями

від Атлантид, назавжди втрачених,

що засумує голос далями –

не знає рай. Вікно не плаче ще…

 

ДИТЯЧИЙ ПРИТУЛОК

Вік Інтернету. Без назви провулок.

Сонце колюче. Стежина в снігу.

Спогад шукає дитячий притулок –

гнуть перехожі надбрів’я в дугу.

 

Човгає спогад. Потупцяв на ганку,

важко зітхнув, кашлянув до дверей.

Вмить за вазоном хитнулась фіранка.

Спогад озвався б – щось в горлі дере.

 

Глянули стіни впритул сумовито,

білі такі, що затерпла душа.

Привиди зречень – що хочеться вити,

давши долоньці цукерку й книша.

 

Нібито зала й готова до свята:

є тут ялинка, гірлянди, проте

очі чекають на Діда… чи тата?

Чом найскладніше – бажання просте?

 

Щоб прокидатись од голосу мами,

з татом до сонця злітать, мов Ікар,

всотувать щастя очима й вустами,

знати, що люблять, що ти – їхній скарб.

 

…Спогад наткнувся на тишу – притулок

глянув на нього, як вимерзла даль…

Діти ж дзвінкі мають бути, як вулик!

В зернах очей – недитяча печаль…

 

 

 

 

 

 

 

НІКА ТУРБІНА

 

 

Де з ліжка пухові ростуть Гімалаї,

там личко – мов свічка, рука – порцелянова,

стривожені очі ночами палають

печаллю дорослою білого янгола.

Із ночі у ніч: о, не спати, не спати…

На зібганій ковдрі шепочуться пальчики.

Цей сум, ніби струм, ув очах янголяти

ячить чорним болем: ви чуєте? бачите

це сонмище звуків – за хвилею хвиля –

підкочує знову до ліжка дитячого…

– Ой, годі вже віршів! – вовчицею вила

до темного місяця ночі незрячої,

до музи поезії й демона темного:

– Я сумом, мов чаша, по вінця наповнена…

Дитиною дайте побути – не генієм,

я промінь живий – не у шибці заломлений.

Напитись би щастя дзвінкого з криниці –

не туги самотності зір позолочених…

Імла розступилась – шляхетні і ниці,

схилились над свічкою Слава зі Злочином.

 

 

 

 

 

 

 

ПОВЕЗІТЬ МЕНЕ ДО ДІДА

 

Мамо, повезіть мене до діда,

де стоять похилені тини,

де асфальтів не знайдете й сліду,

де ворожим військом – бур’яни,

де вмиває сонце ясне личко

у джерельних витоках ріки,

де сховатись можна поміж гички

від сичання гнівних гусаків,

де бувають горобині ночі,

ніби ти й стихія – сам на сам,

де нема джакузі – тільки ночви,

де „добридень” кажуть криницям,

де стежини знають кожну п’ятку,

що біжить у поле чи на шлях,

а садки сусідські – кожну латку

на моїх геть вицвілих штанцях,

де мовчатиме тобі осиротіло

ластів’їна грудка з мулу край вікна

і ґрунтівка геть забуде, як скрипіли

дідом зроблені колеса для візка.

 

 

СПАДЩИНА

 

Злетілися круки на тризну,

хто знав самотнього й не знав,

кортить успадкувать дідизну –

нехитрий скарб, що дід надбав.

 

Невже про діда пам´ять треба?

Де всі були, коли хворів?

Шукаєте окрайчик неба

чи жар від юності доріг?

 

...Привласнив вітер листя-спогад,

ніч випила тепло руки

і зиркає туди, де в Бога

вкраїнські крила – рушники.

 

Хрещатий, на якім побрались,

цей мав в’язати старостів...

До церкви з тим паски збирались.

Усі гостинні – хліб і сіль...

 

Беріть хлібину і цеглину,

здобуті працею років.

Усе візьміть! Та річ єдину

займать не смійте – рушників!

 

 

 

 

ДОРОГИ

Диптих

1

Старіють доріг обличчя:

автовокзал-кладовище.

Мов кубики, на узбіччі –

кіоски, авто... Став ближче

ставок, де дитинство купалося

у затишку верб ясно-русих.

В ставку тому літо ховалося...

Вертатимуся – зупинюся.

Чи жде мене хто, виглядає тут?

Забули. Роз’їхались. Виросли.

І тільки хрести не рушають – ждуть,

навіки зі степом зріднилися.

Ой, круто, дорого, на захід села

ти в небо дитинства хрестами вросла.

2

Йду з кладовища.

З тиші ликів храму.

Сапу, мов хрест важкий, несу.

І раптом біля ставу

дзвінке дитяче: „Мамо!» –

дівча біжить – школярка,

себе в ній пізнаю.

І соняхи, мов сонечка,

дівча в руці тримає,

і знову дзвінко: „Мамочко!” –

торкає груди. Ой!

Спинилась я, схилилася –

літа назад спливають...

і перша фотографія:

стоїть матуся в соняхах

і пригортає пуп’янок

усміхнено – мене...

 

* * *

За світ оцей, беззахисний і тихий,

за ніжність цвіту, за політ бджоли,

за вітерець, що в сонній м’яті диха,

молись, дитинко! Господа моли,

 

щоб чебреці в степу не відцвітали,

коли до них прийде твоє дитя,

щоб невгамовна бджілка золотава

снувала, ніби голка над шиттям.

 

Молись, щоб холод змінювали весни,

щоб пуп’яночок зміг-таки дозріть.

Молись, дитинко! Втрачене воскресне,

коли зумієш серцем світ зігріть.

 

 

* * *

Лікує час. І обкрадає він же:

батьки мої у вічність відійшли.

Їх душі сяють в іншім світі, в іншім.

На цьому ж – чорнобривці зацвіли...

 

То пісню ви не доспівали, мамо?!

Замовкла й ваша пташечка мала.

Дитячих спогадів чомусь лишилось мало,

а стать дорослою я так і не змогла.

 

Стою в мовчанні, ніби хрест камінний,

повз мене – час і хмари в вишині.

Усе й усі ми в цьому світі тлінні.

Але чому це так болить мені?..

 

ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ

Вдома пахощі, мов з казки, –

ми готуємось до Пасхи.

Тато хрону тре коріння –

ми ж гартуємо терпіння:

гострий дух туманить, стогне.

Хай сльоза – в рукав загорнем!

Паски маківка рум’яна

вироста в красі духмяній

і навшпиньки аж до тебе,

Боже, тягнеться – до неба...

Вишиваночку родинну

братик вдягне неодмінно,

посідаємо рядочком,

ніби квіти у віночку,

і малює кожен диво –

на яєчку світ щасливий:

сонечко – немов жовток,

хвильку-річечку, садок,

засіваєм в полі жито,

щоб довіку в мирі жити.

...Сяє крізь роки й сьогодні

те яєчко великоднє.

 

СНИ

І знову все змішалося у снах:

у мирний сон ввірвалася війна.

І гине світ у мене на очах.

На згарищі лишилась я одна.

Іти

куди?

До кого

серця біль

сирітський

понесу?..

Билина

на вітрах

заквилила

до Бога:

як у стеблі

однім

століть

збагнуть

красу?

Ось знову я, мала, білява,

сиджу на лаві, на рядні,

шукаю птаху, що співала

на рушниковім полотні.

 

 

 

 

При свічці мама вишивала.

Лягла мережка в два кінці,

щоб ми, бува, не заблукали,

не збилися на манівці.

Село усеньке не минало хати –

обговорити злу чи добру вість...

Заклякли стіни в рушниках хрещатих

і я у склепі цім. Невчасний гість...

Немає слів

поради

чи розради,

немає сліз,

бо виболіли

всі.

І де шукати

в цьому світі

правди?

Іти

куди?

Пече, болить

вві сні...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАСІВАЛА МАМА ПОЛЕ ПОЛОТНЯНЕ

Пісня

Засівала мама поле полотняне,

засівала біле чорними нитками.

Засівала, ніби сотворяла землю,

і молилась тихо про Господні зерна.

 

Із тривоги мами, із її печалі

борозенки-думи поле заквітчали.

Щоб сини і доньки та й не збили ноги,

мамина молитва стала край дороги.

 

Засівала мама поле полотняне

кольором червоним, що повік не в’яне.

Засівала поле крапельками крові –

кольором кохання, піснею любові.

 

Кольори сплелися, як любов і туга,

як надії вогник злився з виднокругом.

Засівала мама поле-пуповину

і молила Бога за свою дитину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Нема батьків – урвалось щось у світі,

який тепер ні склеїти, ні зшить...

І нікому любити і жаліти,

і ні до кого голову схилить.

 

А яблуня, що гнулась під плодами

і щедро наділяла ними всіх,

торік пропала. Вслід пішла за вами...

Піднять сокиру хто б на неї зміг?..

 

Ніко ли вже так солодко не спати,

так легко не пізнать добро і зло

і так безжурно день не починати...

Як це недавно... як давно було!

 

Чи світ міліє, чи втрачає барви

всього того, що встигли полюбить?..

Лиш сипле сірим попелом на рани.

Як сироті у сірім світі жить?

 

 

 

 

КУПАЛЬСЬКИЙ ЦВІТ

 

 

Не шукаю на Купала

папороті цвіту:

у любисточку купались

при матусі діти.

Не злітаю над багаттям,

не шукаю пари:

разом на рушник хрещатий

ми із милим стали.

Як я жду цієї ночі!

І тому виною

зустріч – тільки б не зурочить! –

з переліт-травою.

Зацвіте вона, засяє

зірка довгождана –

у гостину завітає

згасла зірка – мама.

Пригорну тебе до серця,

мій купальський цвіте.

Я не плачу вже, не сердься,

зоре, ясний світе!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Невидимий магніт

тягне нас у єдине місце на Землі –

де народилися.

І що дивно: чим більше нам років,

тим сильніше відчуваємо

дію цього магніту.

Чи це тягнеться душа

до могильних горбочків на кладовищі,

до погляду найрідніших очей,

яким ніколи більше не судилося

побачити схід сонця, –

усі світлини дивляться на захід…

Чи це притягує нас, вічних шукачів

пригод і примарного щастя,

пуповина?

Пуповину завжди ріжуть.

У пологовому будинку або

останнім шкільним дзвінком,

несподівано тихими дверима рідної хати – і

рвійно – в пошуки фата-моргани!

Радіємо синій пір’їні задимленого ранку,

сперечаємося з вітром,

а дороги п’ють нашу силу

і стають сторчма.

Здається: все!

Та невідь-звідки

у зимовому пульсі синіх рік

оживає Гольфстрім –

стогоном породіллі,

криком немовляти

розчахує двері,

стукає в бруньки сердець,

що невтомно виколисують

у найтемніші ночі

світло нового ранку…

* * *

Синь така, що втонути неважко

у розхлюпаній чаші небес.

Мов листочок в осінньому вальсі,

серце жар розгубило увесь.

 

Синь така, що не можна повірить,

ніби все відцвіло й відійшло.

Падолистом торкається ліри

мрійний жовтень зі світлим чолом.

 

Заглядає він в очі блакиттю,

мов питає: „Кохаєш мене?”

Я мовчу, зачарована миттю...

„Хай ця чаша тебе не мине!”

 

 

* * *

Ще вчора кохались,

сьогодні – на прю.

Ти гостриш кинджали,

я стріли гострю.

Ще вчора пірнала

в джерела очей,

сьогодні ж – два жала

уп’ялись в мішень.

Ця хуга-навала

зненацька, як біль.

«Хто Каїн? Хто Авель?» –

рве серце навпіл.

Слів-докорів стріли

вкладу в сагайдак:

два серця зустрілись

оголено так…

 

 

 

ВЕСІННІ СУТІНКИ

 

У синім прямокутнику вікна,

вдивляючись у сутінки весінні,

стояла жінка постопераційна.

І жадібно пила весну. До дна.

 

Розсипавши жовтаві ліхтарі,

до космосу земля горнулась рястом.

Свічки тополь над шляхом тихо гасли.

І ледь ясніли з хмари дві зорі...

 

Чи може погляд обійняти світ?

Душа стає навшпиньки, рветься вище…

Їй прагнеться, піднявшись з онколіжка,

«люблю» сказати – ніби заповіт!

 

 

 

* * *

Весна прийшла підсніжників пучечком,

пухнастим цвітом котиків вербових.

І навіть з цибулинки у горщечку

проріс шляхетно гіацинт ліловий.

Весна прийшла – бруньки радіють сонцю.

Весна прийшла – сусідський кіт волає.

Весна прийшла, мов ланцюговий стронцій:

нас вже нема – реакція триває.

 

 

 

 

 

 

МЕНІ Б САМІЙ...

 

Мені б самій до тебе пригорнутись,

мені б заплющить очі на усе.

Сьогодні й зараз бути, разом бути,

та клята гордість поглядом пасе.

 

Мені б самій у почуттях зізнатись

і ... вскочити мерщій в нічний трамвай.

Та я на серце одягаю лати

і кидаю, мов сніг в лице: „Прощай”.

 

 

 

 

 

* * *

Звідкіля ти з’явився в сутінках?

Із якої незнаної зірки?

Перестрів випадково буцімто…

Ні, хай долі вино не згіркне!

 

Не розхлюпаймо світло вечора,

тиші цвіт не пораньмо голосом…

Перехресть незбагненна приреченість

потрапляти в полон до проліска…

 

ЛИСТ

Цей давній лист прийшов сьогодні,

в моє сьогодні із колись:

«Здоровлю Вас із Великоднем…» –

прийшов якраз на Пасху лист.

 

Що він не зможе, як раніше,

до мене легко підійти,

і надіслати сповідь-вірші,

і між рядків сказати «ти».

 

Що тільки спогади прозорі,

які стосунків не псують.

Моє болюче «ні» – і зорі

відкриють слова вбивчу суть.

 

Такий гарячий і невтішний,

містком проліг між «так» і «ні»…

Поет, кохання, пані Вічність

відлунюють в рядках мені.

 

Які вібрації космічні,

регістр якої глибини!

Пройшло століття – ціла вічність.

Лист-вибачення без вини.

 

Пишу, забувши, що безодня

між датами, що лист – чужий:

«Простіть, Євгене, Н.Холодну.

З вогнем не вперше їй дружить!

 

 

Вона ще юна, легковажить

то поглядом, то стріччю рук.

Низький уклін за все, що скажете,

за кузню рим, за думки рух!

 

…Ви Чорний шлях болінь Синюхи

пройшли, здолали хресну путь

й вернулись Великоднем духу.

Хіба не в цьому Вища Суть?»

 

 

 

 

 

* * *

До сонця, до неба

од вісі земної –

не примха – потреба

у силі для бою.

Борися – як дихай –

до стогону дзвону

з безпам’ятства лихом,

до самого скону.

Скресай і воскресни

над нервами болю…

В розхристаних веснах,

аби лиш з тобою!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Не називайте, щоб не вбити

того, чому імен нема,

що ледь бринить пелюсткоцвіто

напровесні, як грім дріма,

як вибруньковується радість

у тихім колисанні снів,

як гріє думка: «Будем разом

о цій весні!»

Не назовіть, щоб не зурочить

той ніжний струм, що є між нас.

Хай давнє збудеться пророцтво:

той струм – весна!

Не називайте… не пораньте

крихку гармонію буття…

Хай сходить сонечко уранці,

хай мати колиха дитя…

 

Не назване і не сповите…

ім’я кохане у душі

терпким вином навік розлите.

О, не кажіть…

Не вимовте, щоб не торкнулись

ясного ймення пил і бруд.

Лиш звук – і стане сон минулим:

і не прожити, й не забуть…

Ім’я кохане – світла мрія –

глибинно соком струменить,

і проростає, і зоріє

у доленосну світлу мить.

 

 

 

 

 

 

 

СТАНСИ

 

Ще листя має сонця теплий відблиск,

іще блакиттю квітнуть небеса,

ще свіжий ранок піснею не виливсь,

ще тиша мрійна й сторожка краса.

 

* * *

Якими ти блукаєш берегами?

Весняної чи мертвої ріки...

Нас Моцарт жде. А поки граю гами

в передчутті коханої руки.

 

* * *

Відкрита даль. Прозора даль осіння

відкрита, ніби істина проста.

Дощ сіє мудрість сивувато-синю –

і голе віття в небо пророста.

 

* * *

Шурхоче осінь кринолінами,

ховає погляд зі слізьми...

Чи ми з тобою ще зустрінемось?

І як зустрінемося ми?..

 

* * *

Між нами прірвою – мовчання.

Лиш поглядів хиткий місток…

 

 

 

 

 

 

 

ЩО СУДИЛОСЯ...

 

Що судилося – не об’їдеш,

тож навіщо міняти коня?

Десь вікує у пірамідах

тихе “як ти?” погаслого дня...

 

Знати б, скільки тремтіти буде

наполоханим пташеням

почуття боязке у грудях,

непідвладне тобі, – затям!

 

Як судилось – впаду у прірву,

загубивши на мить стремено,

в позачассі миттєвість вирву

і свободу, якщо дано...

 

Ти своєю дорогою підеш.

Хіть чи доля тебе підганя?

Що судилося – не об’їдеш,

тож навіщо міняти коня?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Я чекатиму скільки треба:

ночі, весни, життя, віки –

все одно... Я прийду до тебе

не цілованою ніким.

Я прилину в твоє безсоння

шепіт-казкою з давнини,

по росі твоїх снів – босоніж!

Любий, сумніви прожени!

Чуєш: в лузі, у верболозі,

сповіщає мале пташа,

що житами й стернею в тривозі

йде до тебе моя душа.

На купальський вогонь, у спогад:

ти і я, перворідний гріх

ми пізнаємо з волі Бога,

чуєш, батьку дітей моїх!

 

 

* * *

Я зі сварки цієї вибіжу,

проведу їй дверима межу.

Ти затято мовчатимеш тижнями,

я мовчати допоможу.

Увірветься терпець – у плащику

в холод мороку я піду.

Собачам нехай вітер лащиться –

розділю з ним скоринку-біду.

Повернуся, мов сон, пізнім вечором –

ти ні слова не скажеш мені.

Ми для слів – смішні недоречності,

що любов обміняли на гнів...

 

КОЛИСЬ

 

Погляну у небес блакить –

згадаю мить, забуту мить,

коли ти шепотів:

– Дивись...

А вітер шелестів:

– Колись...

Як ніжно в очі ти дививсь

колись.

Які слова із уст лились

колись.

Як руки у вінок сплелись...

Все буде добре, не журись.

А вітер, знай, своє:

– Колись...

Коли ж то літом ми брели?

Коли...

Ішли дощі – не розлили.

Коли...

Від погляду вітри цвіли.

Які ж ми молоді були!

А вітер пошепки:

– Коли?

Про що це мову ми вели?

Луна озвалася:

– Коли?

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Поворухнутися боюсь,

аби тебе не розбудити.

Я до грудей твоїх горнусь,

як горнуться під серцем діти.

Поспи, коханий, ще хоч мить,

хай сон голубиться на віях.

Як серце солодко щемить!

В травневий ранок... при надії...

 

 

 

ЗАРУЧНИК

 

Реве динамік, душу рве гітарний бренькіт,

ґвалтують тишу п’яні голоси.

Заручнику, проси чи не проси –

не випустять з обіймів злі обценьки.

 

Тобі б у тишу, у «Веселі Боковеньки»,

де мріють сосни, думають дуби,

тобі б первісну тишу полюбить,

допоки виросте під серцем соловейко.

 

Умитись небом в теплій хвилі Боковеньки,

яку клечає парку віадук,

відчути слова вічно юний дух

й себе дитям відчути в лоні неньки.

 

Бряжчать слова, і душу рве гітарний бренькіт –

ґвалтують тишу і в «Веселих Боковеньках»…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біля полотна Ю. Гончаренка

«Під калиновим кущем»

 

А під тим під кущем калиновим

хустка мамина жаром горить…

Нас матуся в хустині-обнові

виглядає, очима зорить.

 

…Тільки хустка лишилась в розмаї,

тільки глечик і хліб на столі…

Мамо, мамочко, ми Вас чекаємо –

довгий день від чекання зомлів.

 

Застелила я стіл празниково –

і на плечі калини лягла

Ваша хустка, гаряча, тернова…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Тоді ще світ і я були єдиним цілим:

я паростком була і сонцем саду спілим,

я мила ноги верб і відлітала в ірій.

Я вірою була, а не шукала віри.

 

Тоді був світ, як я, дитинним і відкритим,

відверто світ страждав моїм коліном збитим

і промовляв, як знав, не гірше і не краще …

Як глек, був гарним світ, казав: «Моє – це наше».

 

І я була, як світ, наповнена по вінця,

я мала двоє крил й не знала слова «бійся».

Я мудрою була, як мудрі всі, хто любить.

А демон… виждав час – у світ мій вдерся грубо,

 

у сонцеокий світ, в його ясну прозорість,

в усміхнений світ-сон, де пам´ять роду й совість,

Прокинулась – без крил, із зашморгом на шиї.

Народ, що так співав, для смерті одяг шиє…

 

Як відродити глек? Вже ні вогню, ні глини…

Не молоде вино, а хміль гіркий провини

стікає, витіка в безпам’ятстві щербатім…

О, не стуляй уста, молитво мами й батька…

 

 

 

 

 

 

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

 

Мене словами вже не раз розстріляно,

мовчанням «друзів» зраджено не раз,

та стука в серце пісня недоспівана:

– Не час вмирати, чуєш, ще не час!

 

Ще ваговитих зернят не посіяно,

не прилетіли з вирію птахи,

ще в пелюшках я, пісня недоспівана...

Невже таку відпустиш на шляхи?

 

* * *

Дайте мені тиші

напитися,

щоб не злякалося голосу

те, що вибруньковується.

Чуєте?..

Дайте спочить від огрому

планів –

життєвих марнот.

Серце втомилось від грому,

тривожного власного грому,

йому б кілька барв

веселки –

дороги в загублений рай,

йому б розчинитись

сльозою,

краплиною теплого сонця

зігріть босоноге дівчатко,

що стрибає по калюжах

із райдугою

в очах.

 

ЛИСТ ПЕРШІЙ ВЧИТЕЛЬЦІ

 

Заснули вікна, вітер в листі висне,

мов сторінки підручника горта.

В сльотаву ніч дитинство раптом зблисне,

де перша вчителька, якій пишу листа.

 

Пишу листа, і пам’ять заселяє

бузковий цвіт, що підгляда в вікно,

як Ви вночі над зошитом схиляєтесь,

плекаючи душі ясне зерно.

 

Згадалося, як з Вами я полола

в шкільнім саду патлаті бур’яни

і як душа уперше похолола

за Вашу винуватість без вини

 

за наші недовивчені уроки,

за крах ілюзій, рій розчарувань,

за необачні в самостійність кроки

і гіркоту без Вас набутих знань.

 

Спасибі Вам за мудрість і невтомність,

за світло те, що в Вашому вікні,

спасибі Вам за невсипущу совість

і зернятко, що проросло в мені.

 

Спасибі Вам за золотавість плоду

в осінньому притихлому саду,

за лист у вічність – пізню нагороду

почесному й невдячному труду.

 

 

* * *

Сльоза на палітрі – відверта і чиста.

Ще фарби дрімають у тиші врочистій,

немає сюжету, нема півтонів –

усе визріває: і щастя, і гнів...

 

Сльоза на палітрі в красі первозданній.

В хвилину натхнення. В одвічнім чеканні...

 

 

* * *

Василеві Симоненку

1

Ти маєш рацію: поету мудрість личить,

народжена в одвічній боротьбі.

Ночей розп’яття. В герці – ти і вічність,

яка шукає гідного собі.

 

Примхлива панночка, що вибере найкращих,

підступно келих дасть із власних рук.

Лиш пригубив – і ти у неї в пастці:

страждатимеш од таїни отрут.

 

Тяжкий цей вічний хрест! Не знатимеш спокою.

Немає смерті. Пекло – у собі.

Тортури справжні – сам на сам з собою.

Хто більше болю завдає тобі?!

 

2

Ти зціпиш зуби, зраду друзів вибачиш –

біда велика, як завжди, мовчить.

Собі не зрадиш. Смерті мить не вимолиш.

Куватимеш свої слова-мечі.

 

 

 

ПОТЕРЧАТА

Обов’язки розбили сон на друзки

і – ячати…

І смикати, й хапать за руки –

потерчата…

Підкинуті. Замурзані. Голодні.

Гризуть мій хліб. Ковтають час. Безодня

у мене вп’ялася старезними очима.

Хтось сів на шию – й ріже крила. Серцю зимно,

бо саме ни гтамує спрагу потерчатко,

оте, маленьке, що зігріла я спочатку,

оте нещасне, що мене у мене вкрало,

оте дитя, якому що не дай – все мало.

* * *

Вічність чавить груди.

Поруч плаче дощ.

Човгаємо разом,

сліпне зір дороги.

Стежка у нікуди...

Дай згадати щось...

Плаче дощ за мене, –

збайдужіли люди.

 

* * *

Добу звичайну, звичні краєвиди

і відтин часу хтось наміряв нам,

а хочеться відчути пульс Овідія

й своїх ягняток пасти в бур’янах.

 

Ловити світ, ціпок у руки взявши,

допоки нас по смерті не впійма

доба звичайна, краєвид – як завше,

лише тебе у часі тім нема.

 

Доба звичайна Янусом дволиким

прошепотіла: «Хутір свій залиш.

Столиця кличе. Всі вагання викинь,

несамовитий мій Панько Куліш».

 

І ти піддавсь о тій непевній днині,

шукав незвичність, краєвид новий.

Молилось серце кетягам калини,

а ти слова чужих беріз ловив.

 

І мудрував, щоб гарно їх з’єднати,

як Чорну раду і Череванів,

кістки козацькі й Пітера пенати…

Як возз’єднати Січ і царський гнів?..

 

Невже повірив: є доба – звичайна?

І ти, Тарасів друг, – простий Панько?

Доба велична може стать печальною,

як власний дух не звільниш від оков.

 

 

ПІД КРУТАМИ

 

Лиш десять днів, як освятились води

могутнього закутого Дніпра.

Святили тризуб – й захмелів свободою

козацький дух на Всесвіту вітрах.

 

Лиш десять днів, а вже труба – до бою!

Жупани і шлики беріть зі скринь.

Дідівську шаблю. Зілля – рани гоїть…

За злото піль! За неба вільну синь!

 

Дідів нема: наклали головою.

Батьків забрав війни кривавий шал.

На Київ суне Муравйов ордою,

щоб задушить «хохлів» універсал.

 

І знов питання – бути чи не бути?

Кого в заслін? Хіба що хлопченят?..

Нам тільки б день… Студенти йдуть під Крути –

Богдана внуки, учні Куреня.

 

Нам тільки б день єдиний протриматись.

Нам тільки б сталь не випустити з рук!

То не біда, що лиш одна гармата.

Юнацькі сотні стали біля Крут.

 

…Орда повзла з Московії на Ніжин.

Вже Бахмач впав, до Києва – ще п’ядь.

Тягнулись гострі пазурі залізні

до горла необстріляних хлоп’ят.

 

Над білим полем гайвороння чорне.

Над білим світом марево заграв.

Ніхто з бійців кохану не пригорне –

снаряд у сотні вирву проорав.

 

Знялась багряна хуга-завірюха:

то падав сніг, а це – летить земля…

– Іване, як усе скінчиться, слухай,

навчиш мене у яблучко… стріля… –

 

замовк Сергій. Вбирають очі небо.

Розкинув руки, ніби обіймав.

– Ось я їх в яблучко! Дивись, як треба… –

та синь очей вже випила зима.

 

Зима така, що наче жар у грудях.

Зрослися пальці зі спускним гачком.

Лиш б’ється думка:

– Буде, точно буде

у нас все добре. Марно щоб так-о… –

 

Іван очима, ніби Гонта, водить:

– Не буде завтра, як нема тепер.

Ну, харцизяки, йдіть рахунки зводить!

Щоб я так жив, як ти, Сергію, вмер!

 

Стріля Іван, рахуючи патрони.

Живе цим днем зі скреготом зубів.

…І захлинулися вогнем погони,

зустрівши груди юнаків-дубів.

 

Медалі груди ці не цілували,

та про геройство й думки не було.

Жили – мов пісню для синів співали.

Безсмертя цілувало їм чоло.

 

Хай Злотоверхий міць в кулак збирає!

Хай красномовна буде дзвонів мідь!

Коли біда шугає рідним краєм –

хто, як не я, зумів би зупинить?!

 

Козацьке сонце гасло за димами.

Колючим вітром не сушило сліз.

Не зорі зойкнули, а очі мами,

як вперся в жар грудей багнетний ліс.

 

В яких книжках про цю любов напишуть

звичайних хлопців, що воскресли тут…

Скупий до болю запис літописця:

«Рік вісімнадцятий. Бій біля Крут».

 

БАЛАДА ПРО КВІТКУ

Диптих

 

1

Манірні квіти підвіконня

під захистом надійних шиб,

їх спадок – місце на осонні,

тепленький, та порожній триб.

 

За шибкою осінньо, голо,

сум сірий мряка засіва.

Не вогник – квітка з сонця й болю

цвіте, гаряча і жива.

 

Бо так вона дощу чекала,

щоб прорости у білий світ,

де спеки – лава, ласки – мало

й линяють очі в розквіт літ.

 

Вона цвіте із сил останніх –

найчорнобривіше із див!

І пахне присмерк цей коханням,

щоб хтось життя не розлюбив.

 

2

Між бегоній, драцен і агав екзотичних,

між заморських колючих й величних гостей,

що розсілись пихато, – усміхнене личко.

Як ти втрапив сюди, чорнобривий спудей?

 

Ніби в ложі, усі тут дорідні, шановні,

прописалась байдужість на зверхніх устах.

Завжди вбрані у зелень, привабливі зовні,

та ні цвіту, ні плоду – порода пуста.

 

Як ти втрапив між них, чорнобривчику любий,

що зростав на вітрах, сонце грів ув очах?

Підвіконня – їх світ, а тебе він погубить,

вільнолюбе степів, сонцеоке хлопча.

 

НА ЗЛАМІ

 

Нечутно Муза в сни приходить

як пам´ять, що мені болить,

про те, що згасло і що бродить

в народі на межі століть.

У землю врісши по рамена,

крізь стогін прагнемо злетіть,

піднявши на свої знамена

героїв з глибини століть.

У снах обличчя різні маю:

то б´юсь, як Довбуш, Кармалюк,

то полонянкою втікаю

від половецьких хижих рук.

Сьогодні я – вояк завзятий,

що ворога січе мечем,

а завтра – посивіла мати

над сином вся зайшлась плачем.

Ось знову на коні гарцюю,

зрослася всім єством з конем,

тваринно дим пожежі чую –

цей підпис ворога вогнем.

Стріла осою наздогнала –

світ захитався ув імлі:

“Ой у лузі калина стояла...”

Хилюся чубом до землі.

 

 

 

Хай тіло – мов криваве шмаття,

кріпись, не час, не час вмирать!

Підмога близько. Будуть браття

пожежу кров´ю заливать.

О скільки нас, повсталих, з боєм

злягло в годину лихоліть...

Невже ми стали просто ... гноєм

на зламі двох тисячоліть?!

Орудує усяк хто може:

хто зброєю, а хто слівцем.

За того вирішать все гроші,

сконає цей, з ясним лицем...

О Музо! Чи жіноча справа

гострить стрілу, кувать меча?

– А чи міцна твоя держава? –

відтяла сумніви з плеча.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БАЛАДА ПРО ЗАБУТУ МОГИЛУ

 

На забутій могилі немає хреста –

лиш трава-медонос виростає густа,

та акація – міткою тої могили,

та ще небо барвінком закрапує схили.

Зароїлась бджола трудоднем у колгоспі.

Чом ніхто до могилки не ходить у гості?

Скільки людських роїв кладовищем текло,

скільки сніжних роїв, скільки сонць обпекло…

Загрубіла кора, як ті руки у діда,

виглядає: невже так ніхто й не приїде,

не поверне додому з далеких сибірів?

Дід в землі без хреста… Та чи хтось ще так вірив

у майбутнє, як дід? Чи він спав, чи не спав –

дід тоді був як віл – і впрягавсь, і орав,

і садив, і родив – не зобидив бджоли.

А на старість діждався од влади – хули.

Бо у діда є кінь, дві корови й теля.

І отут, у садку, де лежить, ця земля.

Десять душ у родині та він із старою.

Думав: може, на старість діждуся спокою,

так колгосп підступив, наче хміль до калини, –

ниву взяв, і коня, і теля, й корівчини.

Підступив, оповив, задушив – і не пискнеш.

Хто нажив – той наживсь і як клас має зникнуть.

 

 

…Хто ж землі вчує дух так, як дід, – мозолями?

Загребли під гребінку: в вагон чи до ями?..

Дід німів, кам’янів. Не зронив ні сльозини,

як вели за село їх, «куркульську родину»,

і ні снігу не бачив, ні зброї у влади,

дід мовчав, прислухався до Бога… Мов ладан

оповив йому світ. І обм’якли коліна.

Світ зігнувся серпом до пшеничного віна.

Як змолочений сніп – дід на білій дворині.

Білий дід ліг на сніг, мов перо голубине.

І лишився удома, у вічній хатині.

Дід чекає хреста. На могилку. Від сина.

 

 

 

* * *

Дзеркальний світ.

Осінні хмари сірі

байдуже киснуть,

як старезне шмаття.

Листок останній

відлітає в ірій –

і в`ється спогад

згаслого багаття.

Шляхів гугнявих

мокре бездоріжжя.

Йому байдужий

лет останній листя.

Лиш павутиння

зволікає збіжжя,

яке господар

вітрові залишив.

 

 

 

 

БРИЛА

Він був, здавалось, брилою граніту

і вистоїть, що б не судилось там,

війну та всі армагедони світу:

потопи, землетрус, бедлам.

 

Одне знести йому несила –

печаль її стражденних снів,

що, ніби шашіль, серце їла,

а він зарадити не вмів.

 

Коли стискала з болем руки

в надії зберегти тепло, –

не знав такої в світі муки,

бо їй розради не було.

 

Один лиш вихід – Сфінксом стати,

який недремно скам’янів,

печаль пустелі колихати –

її невиплаканих снів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СУТНІСТЬ ЖІНКИ

 

Сутність жінки, як води, мінлива.

Сутність жінки – віків таїна:

над безоднею – усміх. І злива.

Крок у безвість. І чаша хмільна.

 

Тихий шепіт джерельної спраги.

Полиново-ромашковий щем.

Очі, повні любові й уваги,

і худеньке надійне плече.

 

Сяйво рос у ранкові години.

Громовиці характер крутий.

Подорожник – на рану дитини.

І зоря, до якої ще йти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Голубе, наклич мені весну

зеленаво- чи блакитнооку,

юну, неповторну, чарівну,
що струмує березо вим соком.

 

Голубе, дощу мені наклич,

тихого, весняного, без грому,

хай бузок торкається облич,

граючи на срібних камертонах.

 

Голубе, заклич любов мені

чисту, як травневе перше листя,

ніжну, ніби усмішка вві сні,

життєдайну, радісно-вогнисту.

 

Проженімо, голубе, біду,

і велику, і маленьку – всяку.

Я біду подалі відведу

й почеплю міцний замок на шпарку.

 

 

 

 

 

 

А ХОЧЕТЕ...

 

А хочете, я розмалюю

хатину ромашковим цвітом

із сонячними очима

і пахощами лісів?

 

Захочете – вам вполюю

хмарину в яру за обідом

із кошиком полуниці

та пригорщею грибів.

 

Запрошую. Почастую

конвалій п’янкою росою.

Чи мо’ лісових дзвіночків

ви хочете чути спів?

 

Вагаєтесь? Причарую

смарагдовим оком гаю

або пригорнусь оксамитом

в гречану густу заметіль.

 

Я літо вам подарую,
у коси вплету колосся,

жар маків, волошки і ... зорі

розкішних степів і садів.

 

Залиштеся. Зацілую

вас трепетом спраглого вітру,

росою прозорих світанків,

губами сліпих дощів…

 

А хочете?.. Ні, жартую...

ВІДГОМІН ЛІТА

Осіннім степом – трав несамовитість.

Втомився степ, та снить дзвінким копитом –

колись і він сполохано іржав!

А нині втіха – вигарочок літа,

що обминула жовтяниць іржа.

 

Ще сонце тішить виноградні грона,

джмелем сідає на русявий сонях

чи котить по городу гарбузом...

Воно шукає мамині долоні,

мов світ без них зав’язаний вузлом.

 

НЕ ЙШЛА ВОНА

 

Не йшла вона. „Ти марно ждав”, –

прошелестів у кронах вітер.

Та він не чув. Її жадав,

хмелів чеканням. Скельця витер,

що затуманились невчасно...

І раптом вітру стало ясно:

чекав імлу старий ліхтар,

щоб їй віддати серця жар.

Він дочекається, не згасне!

Для неї – жар його гарячий.

Ліхтар без мли ставав незрячим.

 

МАЯК І ХВИЛЯ

Маяками в час урочий

бачу очі, рідні очі.

Знаю: там, де ти, мілини,

та, мов хвиля, без упину

мчу на рифи і каміння,

щоб розбитися в обіймах.

 

ЗУСТРІЧ

Зустрілись ми не випадково

на перехресті двох доріг.

Я посміхнулась загадково –

і час спинив шалений біг.

 

І знову яблуневим цвітом

кружляють спогади в гаю,

і ти до мене линеш вітром,

який шепоче: „Я люблю!”

 

Голубиш щічки розпашілі,

смієшся вогником в очах,

цілуєш пасмо поруділе.

Цвіте той спогад, не зачах.

 

...Не все так сталось, як гадалось:

Сказать „кохаю” не посмів...

Життя кудись шалено мчало...

Як пізно ти мене зустрів!

 

 

 

 

 

* * *

Забудь, що ніби починати пізно,

що наша свічка встигла б доцвісти.

Немов уперше, погляд дивно-ніжний...

Невже це ти, Ельбрусе? Справді ти?..

Ти, неприступний, ти, холодний,

самотній, гордий і німий.

Моя вершина і безодня.

Едем, як марево, не мій...

 

 

 

 

 

 

* * *

І ти влетів з морозу Водохреща,

як перша ластівка, розхристане хлопча.

Хурделиця, завія, люта хвища,

а в тебе сонце півдня ув очах.

 

А я тримаюсь за дверей скрипіння,

хитаюся дівчатком на льоду,

сміюсь, аби вуста не затремтіли

і сумніви: на радість чи біду?...

 

 

 

 

 

 

ТИ НЕ СКАЗАВ...

 

Ти не сказав мені, що любиш.

Ти просто тихо цілував.

Мовчали теплі рідні губи.

– Ну що слова... – шепнув? Спитав?

А я тонула у мовчанні,

в цунамі безпричинних сліз.

– Скажи! – молилась, як востаннє...

До серця ж підповзала злість,

сичала коброю над скарбом,

готова вжалити... Ще мить –

втікали геть отрути барви.

Як це тобі вдалось змінить?

 

 

 

* * *

Моя рука несла тобі промінчик –

а ти не бачив.

Світилась інь, був ян щоразу іншим –

це, кажуть, вдача…

Терзалась інь, поцілена амуром,

і зріла драма…

Відгородився віями, як муром,

ян од цунамі.

Чи ян вдавав безпам’ятство про дотик,

чи іншим марив?..

Згасало сонце у німій скорботі –

обом покара…

 

 

 

 

 

 

* * *

Дружина? Коханка?

Що краще? Що гірше?

Я вільна чи бранка?

Спитайте у вірша.

 

 

 

* * *

Потяг з ночі в день гуркоче,

синій сон тікає вдаль.

І ніхто вже не доточить

сну короткого, на жаль.

Чи на щастя? Малиново

сонце викотилось враз.

Ночі кінь забув підкову…

Здрастуй, ранок – світлий князь!

 

 

* * *

Я вам дарувала вірші,

ви – квіти мені, що в’януть.

Я вам зізнавалась: «Грішна!»,

а ви глузували п’яно.

По лезу, по лезу слова

з заплющеними очима

іду вам назустріч знову,

як сирота до вітчима.

 

 

 

 

* * *

І цей день мине, як весілля минає.

Захоплені погляди змиє тверезість.

І душу твою покладуть на терези,

бо тільки вона щось сказати ще має…

Бо тільки вона може вимовить хто ти,

чи відає права, що діяла ліва,

чи щиро жила, чи від заздрощів мліла,

чи є в партитурі привласнені ноти.

Є вранішня сповідь, де зірвано шати,

де очі – додолу, в’язницею – тіло.

Під оком небесним літа поруділі

шепочуть: «Невже нам повік не літати?»

Невже все мине, як «уперше» минає?..

Чому, ну чому навіть нелинь линяє?

 

 

* * *

Не я плачу –

слово,

яке не побачить

світу,

бо не знайшло притулку

у небайдужому серці.

Ти не почуєш його

першого крику,

ти не зрадієш

його першим крокам

і не відчуєш обіймів

його малих рученят.

Чи винне воно,

що ти, світе,

глухий до немовлят?

Плаче моє дитя.

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Гадали ви, що судите поетів,

крихкий притулок душ розбивши вщент…

Сконає, думали, під поглядом багнетів

вагітність словом і любові щем.

 

Ви думали: займеться самоїдством

і прокляне той день, і мить, і крок,

себе оббреше – й чорні цятки віспи

на лик впадуть, лиш зведемо курок.

 

Ви тішились... Ба ні – ви зловтішались:

наступний – буде чобіт ваш лизать.

Діждетеся! Він слів пекучим жалом

вас викриє, як крає млу гроза!

 

Вже час гряде – і на підсудну лаву,

куди жбурляли ви Вкраїни цвіт,

посадять вас, пілати, вас, лукаві,

за кожен розчерка кривавий слід!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Усе життя – в полотнах на стіні...

Над тихим плесом зупинилось літо,

милується у скалці зелен-цвіту

і напина вітрило на човні.

 

Листочок кожен – то окремий світ,

який звільнився з бруньки пеленання,

розправив плечі... й почалось згасання,

хоч марилось, що він навік, навік...

 

Високе небо стало вище вмить,

холоне річка в потемнілій хвилі,

шепоче стежка листям поруділим,

акорд прощальний смутком відсурмить.

 

…Снігів мовчання. Синіх тіней сон.

На щоглах сосон мовчазні вітрила.

Морозне небо – птах рожевокрилий,

застиглий над ріки скляним вікном.

 

...Одне порожнє місце на стіні

у вишитій картинній галереї,

де солов’ям оспівувать алеї, –

це місце я залишила весні.

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Коли погляд не зміг зачепитись

за жоден листочок,

коли небо набуло невблаганного кольору

сірої порожнечі,

а осіння даль відкрилась така,

що людина відчула свою малість,

бо кожну думку її

безжально краяв

суворий вітер часу,

і летіла вона у безвість,

у чорні дірки Всесвіту,

які тільки й чекали цієї миті –

побачити людську душу,

не прикриту

ні металевою кольчугою намірів,

ні шелесткою парчею обіцянок,

ні барвистими брязкальцями порожніх слів,

ні засмальцьованою робою

добування хліба насущного,

ні легенькою білою льолею,

пошитою з крижма, –

тільки жалке домоткане прядиво сумління

і світлу наповненість чаші любов´ю.

Тільки це й видно в людині

в незбагненному світі

сірої порожнечі.

 

МІЙ РІДНИЙ КРАЙ

 

Мій рідний край – тополі край дороги

і курява на битому шляху.

Мій світлий сум, мої жалі-тривоги

полощуть верби в тихому ставку.

 

Мій рідний край – хатини-вишиванки,

зелені плахти весняних садів,

і солов’я травневі колисанки,

і вруна оксамитові полів,

 

квітучі мальви, що до стежки вийшли,

в долині птах зорю криничну п’є.

З цим народилась. Збережу й залишу,

до чого серце приросло моє.

 

Мій рідний край завжди до себе кличе,

таїть журу і щастя оберіг.

До нього лину, журавлем курличу,

з далеких повертаючись доріг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Моя любов – у лебедя на крилах.

Мою любов убрід не перейти.

Моя любов – несміло вперше: „Милий”

і зойк німіючий –„прости, прости, прости...”

Прости: стаю скупішою на ласку.

Прости за слів несказаних вогонь.

Прости, що вірю і не вірю в казку,

частіше хусточка гуляє біля скронь.

Моя любов – степів сонця гарячі.

Зігріти можуть, можуть спопелить.

Моя любов – калейдоскоп незрячих.

Хто не кохав, зуміє зрозуміть?

 

 

БРУНЬКА

У бруньки не крильця – небо.

У бруньки не груди – сонце.

А в сонячнім серці – пісня –

прозора дзвінка живиця.

Хай пісня твоя святиться!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

читати