Завантажити

у соплі найдикіших, найнечуваніших збочень, псевдорелігії й ілюмінати, безмежні своєю псевдосвободою карнавали в сексуально-закутих країнах, без веж, без анексій та контрибуцій, сьоготривкої миті, неіснуючого відрізку часу; карнавали за тотального (не перднеш всує!) правління канібалів-кабалістів, приблуд з далеких космічних планет, які прилетіли до нас у вигляді насінин дурману. Контекст царює у гирлі виродження. От я дивлюся на вусатого чоловіка крізь вікно генделика: на столику, поруч нього, стоїть склянка зі стами п’ятдесятьма горілки, біля склянки – пивний келих, заповнений наполовину, поруч лежить газета зі прилиплими і злипшимися поміж собою свіжими кишками мойви сирокопченої. Чоловік бере келих масними долонями, очі його блищать диким духом творення. Ще трохи – і він злетить на прогнилих риб’ячих крилах до сонця, щоб завтра вранці, на весняному проймаючому світанку впасти у нетрі власної нудьги й порожнечі. Або зранку вийти – без смислу, лише за звичкою і просто піти прямою лінією, податися за обгризок горизонту, щоб дійти до краю і впасти в лінію розлому власної долі... Я знову глянув на чоловіка з чорними, волого-злиплими вусами і безумним поглядом притлумленої суті, що вивільняється лише раз в житті і зникає назавжди... Я подумав: чи знає він, що хтось захлинається в розумуваннях з приводу, скажімо, ролі людини в історії. Що десь відбувається кривава різня із-за одвічної нез’ясованости ролі свободи й необхідности, контексту чи суті, апокаліпсису чи одвічного кола перевтілення. І раптово мене пробило ледь не постдрапове осяяння. Мій погляд чомусь зупинився на страшних хитросплетивах тельбухів мойви. І я зрозумів: ось воно. “Ось воно!” – я почув страшний лемент зсередини гастронома. Я бачив, як цей вусатий чоловік колупався голими руками в залишках мойви. Його погляд набув ще більшого безуму, аніж мить тому. Я направду якось був злякався за нього. Та математична відточеність його рухів у хитросплетіннях риб’ячих кишок наводила на думку про крижано-логічну цілеспрямованість, яка може бути, скажімо, у діях політичного генія. Або в філіппінського хірурга, котрий порпається в тельбухах хворого, ніжно пробиваючи голими руками беззахисну м’якість живота. Усі відвідувачі генделтка так само лицезріли ці харизматичні дії вельми ординарного, як на перший погляд, відвідувача. Аж раптом обличчя його скривилося чи то від невимовного блаженства, чи від дияволського страждання – важко було розібрати. “Ось воно!” Його лик раптово засвітився якимось потойбічним фіолетовим відтінком – я бачив, що руки й ноги в нього неадекватно засмикалися. І я зрозумів, де я це бачив. То була середньовічна картина невідомого художника в лондонському музеї – “Танок святого Віта”. З-під чорно-коричневих кишок з’явилася вогненно-несамовита рифлена поверхня огненної чаші, яка палала такими нелюдсько-смарагдовими переливами, що всі були на мить засліплені цим воістину божим вогнем, а потім, немов за єдиним порухом велетенського небесного пальця, всі попадали ниць на брудну, вологу підлогу гастрономчика із засмальцьованими столами і стінами. Я бачив, як вусатий конкістадор, цей аргонавт, що ніколи не прагнув навіть іржаво-залізного руна в своєму житті, видобув з-під товщі гнилих залишків артефакт вічности – священну чашу Грааля. Її шукали по всьому світу, а вона явилася йому у брудному слов’янському генделику. Отак, нечувано і начебто нізвідки виповнилося напрочуд філігранне пророцтво усіх часів і народів; чаша Грааля виринула звідти, звідки її зовсім не чекало здеградоване радіохвильовим і електромагнітним управлінням людство. А месією став вусатий простороб-чолов’яга, від якого нічого більше не чекали, як розбитих в алкогольному драйві вітрин і чорно-червоних синяків під очима його довготелесої, як чорноморська тарань, благовірної. Я пішов звідти, щиро вірячи, що життя людства з тих пір, за мільйони років, нарешті повернулося до свого природного, істинного стану. Я знав, що Кінець-Кінцем загриміли литаври, загули трембіти в горах, і пелена спала з очей в’язнів найдавнішого міста людства – Міста Павука.

читати