Завантажити

навіки в землю, вони не зникали в нікуди у її товщі. Ніхто не думав, хто ж скористається плодами такого самітного і непотрібного, ба, навіть непотребного життя опісля його переходу в незвідане, після перельоту його в серединні світи та на оазні планети. Ніхто не вставав згнилим м’ясивом і відшліфованими кістьми з-під землі спасати людство, апріорі знаючи про клінічність цієї ідеї, як, власне й усіх фатально-вільних випадків та закономірностей. Простота й геніальність, смисл і відрада продовження – у самому продовженні, у відсутности всепоглинаючого Кінця, у його безумовній рукотворности, брудними-у-лайні руками витвореній умоглядности і логічного, безсилого падіння в обійми одного-єдиного, безвибірного шляху. Сьогодні ми – солдати, винні своє невинністю: ми біжимо в атаку з рогатками і камінням у жерло огнедиханного Дракона; ми біжимо в лахміттях, в єдиновірному руб’ї замість найпримітивніших ОЗК. Ми біжимо матросовими, падаємо гастеллами, а ззаду, з тилу на нас наведені мільйони скорострілів, які так само шерстять нас опісля команди „Плі!” з горбоносих дзьобів карликів у чорних шкірянках. Але чому ми там опинилися, у цьому одвічному котлі? Хто нас туди загнав? Чи ми самі забрели туди, блукаючи суцільною білоруською драговиною за відсутности до задзеркалля відшліфованих німецьких автобанів? І це є жалюгідною втечею з Міста Павука? Втечею із зав’язаними очима і без проводирів, яких замордували ще в лоні матері ті, хто стріляє в нас сьогодні ззаду, з нашого тилу, в наші беззахисні спини. Солдати співають, безсило повзучи у лоно вірної загибелі. Це все, що їм лишається, а їх безжально приземлюють середньовічною нерозбірливою картеччю, касетними бомбами та всілякою іншою неконвенційною зброєю. Хіба винні яблука, що впали на засніжений сивим снігом автобан із рук мандрівного садівника, збитого своєю заглибленістю в потойбічне? Мені хочеться врятувати цих солдатів у курських, сталінгадських, дніпровських котлах. Вони поточено падають; їхні тіла одразу ж зникають. На місцях їхнього перевтілення, вічного вивільнення з Міста Павука ростуть яблуні, тополі, дуби. Їхнє листя плаче, бо солдати-бомжі воюють голими руками, підбирають зі смітників історії риб’ячі тельбухи, залишки врожаю з колючих остюків, протрухлу деревину й виноградний жмих. Вони ковтають все це на льоту, їм відриває фугасними мінами і гранатами руки, ноги, голови, та вони з остервенінням, безупинно, немов телемерці, неначе зомбі, йдуть в логово вогненної пащеки невидимого, віртуального ворога. Одиниці доповзають до мовчазних, містичних дзотів, знесилено кидаючи мішки своїх тіл на залізну лавину раціональної історії. Вони перепиняють цей холодний, диявольський потік, розжарюючи його власною кров’ю. Листя яблук народжують поезію. Тилові карлики в чорних шкірянках, посічені молитвою далай-лами з небесного килима, лускають немов переспілі чумні нариви чорною смердючою блекотою; шматки їх тіл розлітаються вусібіч, немов залишки дитячої гумової кульки. Генерали у крукових обладунках з вершини почорнілого від ненависти дракона невідривно дивляться, аж їхні очі сліпнуть від несамовитого сяйва з центру небесної сфери. Огненне колесо, вічний круг Сонця-Сва спускається у центр котловану, і вогненний бронсбойт блискучим диском обертається експресією вогненного кола круг себе, очищаючи небесним мечем і святим вогнем землю, обліплену всуціль трутнями і бджолиними королевами, шкіряними комісарами і магістрами андеграундних університетів. Небесний легіон врешті спускається на очищену землю. Солдати перемагають, їхні тіла омиваються доблесним вогнем і живою водою, рани заживають під чутливими ніжними пальцями філіппінських хірургів. На білих конях вони, генерали свободи і вічного повороту в парадних обладунках світлого воїнства своєї землі усіх часів, скидають чорні знамена, що розкладаються на очах і вивергають останній гнилий сморід навіки вмираючого Кінця – у всепоглинаючу воронку Мальстріму, і ворота Брахми змикаються вічною стіною, що відділяє замуровану саму в себе клоаку Міста Павука, навіки відділеного від благодатного простору Яві самопожираючого чорного гетто. Солдати перемагають. З яблунь народжуються яблука світла. Моя думка розчиняється в цій уявній юдолі щастя і зникає від мене, щоб лишити мені лише ледь відчутний присмак любови і щастя, як уранці після безсонної нічної втіхи.
[Цей шматок на диво вцілів. Результати ретроскопічного радіоаналізу переконують нас у тому, що рукопис знову гризли – саме в цьому місці чиїсь гострі, безжальні зуби, достоту позбавлені хоча б найменшого розуміння духу, або того, в чому спить дух, згорнувшися, немов кошеня, клубочком у безгрішному спокої летаргічного сну – прим. реставратора тексту].
... чого варті ми всі без контексту, без того, що нас оточує? Ми застрягли в пащеці цього контексту, цього псевдооточення, немов трубна кістка зі смітника у пащеці брудного, лишайного пса. Контекст історії, органічна нещирість і фальш буржуазної сім’ї, рихлі бульдоги-фінансисти, цивілізовані політики з риб’ячими очима, святість

читати