Завантажити

Часом буває думаєш: найкраще було б опинитися на якому-небудь острові із золотим піском і блакитно-хвильовим океаном. Про це я подумав після спілкування з одним бізнесменом, який описував під час презентації у наймальовничіших тонах свій недавній відпочинок десь у тихоокеанській акваторії. Він розповідав про це з виглядом оракула, який приїхав неначе б з іншого світу на наш брудний, забитий і сірий хутір, і запроповідував про райське життя і про те, що треба напружено працювати по 20 годин на добу, щоби досягти такого життя. Щоби лишень вирватися з цієї сірої буденної тягучості з похнюпленими, похоронними обличчями в метро, із повсюдними звіриними оскалами мізантропів, яких зусібіч гнобить життя і купка звироднілих карликів духу. “Треба піднятися над усім цим, – казав ділок з мімікрійною, штучною посмішкою на тонких, немов шнурки, губах. – Ви читали твори Ф. Ніцше? І Ви там нічого не знайшли для себе? Що ж, тоді Ваша доля – це суцільне багно, і нема чого тут рипатися. Ви хочете всього й одразу. Та Ви ані на йоту не поворухнете мізинцем лівої ноги, аби наблизити свій ексклюзивний, особистісний рай. Упахувати треба, безжально впахувати, щоби стати візницею, що владно тримає уздечки і втримує трьох баских коней в упряжці Вашого життя. Ці коні – Ваші Розум, Воля і Почуття! Найвища мета, це коли візниця скеровує свою упряжку над моря, над океани і врешті долітає до раю, до цього заслуженого відпочинку після пекельної, рабської праці. Але ж Ви ніколи цього не досягнете, бо Ви – раби своїх природжених, ледь не природних лінощів. Ви працюєте так само, як і вірите в Господа-Бога – нещиро, по-фарисейськи, по-єзуїтськи, як завгодно, але без любови. Ви вірите тому, що так ведеться між подібними до Вас, такими самими ницими та пересічними істотами. Ви працюєте лишень тому, що труд приносить честь, пошану, нагороди, гроші, а не тому, що Ви це любите робити. Ви є хорошими, законослухняними не тому, що є такими по суті своїй, а саме тому, що Вам це вигідно, що Вас не запроторюють до в’язниці, не катують безжально і не вішають. Ви хороші, тому що боїтеся авторитету маси, яка щодня диктує Вам цю гнилу псевдо-хорошість. “Псевдо”, тому що тримається на насильстві, на примусі, а не на Вашій справжній суті. Але з Вами інакше не можна, ніяк не можна з Вами по-доброму, бо тоді би Ви зчинили поміж собою тотальну різню, братовбивство. Який вже тоді тут рай, які тут кокосові і сексо-мулатні острови?..» [Опісля цієї фрази сам автор трактату ставить три крапки – вочевидь, він застосовує особливо поширений поміж авторами нині прийом самоцензури – оскільки, на наш погляд, далі, у контексті усього вищесказаного, у мові бізнесмена сиплеться потік ненормативної лексики, іншими словами, жорстоких і безбожних матюків. Автор трактату – Джон-Мстислав – при життю і сам не уникав наперченого красного слівця. На загал, зі спогадів сучасників про нього, велемовний Джон Горенко мав викінчену і доволі струнку візію щодо ролі матюків у житті народу. Він зі значною категоричністю вважав, що наш багатостраждальний народ лише й вижив у своїй нелюдській історії, подібній до лабіринту зі страшними пацюками-канібалами, саме завдяки існуванню у своїй мові найсоковитіших, найбільш ємних і найвиразніших слів у всесвітній арго-лінгвістиці – слов’янських матюків. Це були такі собі данко і прометеї з факелами – мужні проводирі андерграунду, в який було загнано народ, і в якому ми живемо і понині. Ми не можемо сказати щось прямо, скажімо правдиво і відверто висловитися на якусь табуїстичну тему, встановлену всесвітнім наземним урядом, – і ми заряджаємо відбірним, елітарним і відфільтровано-чистим матом. Це наше потужне ноу-хау діє на ворогів і на покидьків роду людського страшніше за ядерну зброю. Начебто незламний союз сіро-дебільних міккі-маусів і горбатих чорних воронів вже зараз ламається на очах саме від праслов’янських матюків. Це заклинання Дона Хуана до своїх надмогутніх богів, яких, на відміну від примітивної ядерної зброї, ніяк не знищити жодними політичними чи військовими технологіями. Це навіть страшніше, аніж пейот. Джон Горенко був ексклюзивно і аксіоматично переконаний: наші матюки безумовно врятують світ і людство – прим. реставратора].
Утім, слухаючи цю божевільну рекламну, ледь не месіанську проповідь океанічного туризму перед розрекламованим ледь не в усіх медіа фантастичним кельтським блокбастером про поневолення світу купкою звироднілих безумців-фанатиків, сидячи у залі відреставрованого для відтягу безхребетних мас палацу-кінотеатру, я мислив у зовсім іншому річищі. Моя думка бігла, ні – летіла, над гладеньким, мов лід, німецьким автобаном, ні на чому не зупиняючися, нікого не збиваючи на цій трасі нелюдських швидкостей і безумства. Жоден садівник не падав від до смерти нокаутних, носоріжних таранів мого бетеера, мого фордівського коня-мустанга. Червонобокі яблука не падали з його пошерхлих, зароговілих від праці долонь і не розсипалися посеред збагреного снігу кров’ю невинних, мов діти, солдатів. Яблука не вростали

читати