Завантажити

— А диви, жаба! До пістоля береться!
Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.
— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав. — Я так із страху, ви мене страх налякали... я далебі нічого... я за сестрою шукаю... її татари в ясир взяли. Пустіть, дядечку, пустіть; Бога за вас молитиму, а то я припізнюся.
— Ну, заспокійся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш...
Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.
— Ну, тепер поїдемо до татар!...
— Дядечку, мені болять руки; розв'яжіть, бо зімлію.
— Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобі забаглось втікати або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревів. У нього світили очі, мов у вовкулаки.
— Куди ж ви мене везете?
— Тобі кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?
—- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набігли на нашу Спасівку, багато людей піймали й її теж.
— А ти?
— Я втік на татарськім коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан освободили.
— Далеко звідсіля?
— Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте...
— Дядьку! — сказав по хвилі.
— А чого?
— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру віднайти і визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу...
— А в тебе є гроші?
— Є, далебі, є і червінці і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна...
Харциз усміхнувся злобно:
— Ну, заспокійся, побачимо...
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що він не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Киева в Крим.
Було їх не більше, як двадцять людей. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.
Харциз, в'їхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своєму почутті, коли татарин виймав, гаманець 'з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.
— Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? — кричав Павлусь. Він хотів за ними бігти.
Харциз оглянувся й каже:
— Шукай, дурню, сестри; вони тобі дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
— Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато спродав мені тебе...
— Який він мені у чорта тато! — кричав сердито Павлусь, а наздогін харцизові гукнув:
— Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями, та ще й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Він почав співати, аж луна по степу пішла.
Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав ні на що. Кілька разів із радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися...
Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотів харциз стрінутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.
Він здійняв шапку і став вигукувати:
— Пугу, пугу!
То була ватага Недолі.
Харциз під'їхав ближче.
— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся...
— Ти звідкіля?
— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять

читати